7 грудня 2016, середа

Мрії Кремля. Який сценарій чекає Україну

коментувати
Все, що ми спостерігаємо сьогодні в Донбасі, було винайдено 25 років тому, коли йшов розпад Югославії

Головний виклик для сучасної України - це вибір між тим, який сценарій чекає країну: боснійський або хорватський, - пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.

Ми часто думаємо, що гібридна війна - це ноу-хау російського вторгнення в Україну. Насправді ні. Все, що ми спостерігаємо сьогодні в Донбасі, було винайдено 25 років тому, коли йшов розпад Югославії.

Слободан Мілошевич був предтечею Володимира Путіна. Для президента Сербії серби, що залишилися жити за межами країни, точно так само були нічим іншим, як іредентою. Він теж намагався використовувати їх як ресурс для збереження впливу на колишні частини Югославії, які стали на той момент вже незалежними державами.

Полем бою стали дві нові держави - Боснія і Хорватія.

У Боснії і Герцеговині жили боснійці-мусульмани, хорвати-католики і православні серби. Так, це складний національно-конфесійний коктейль, але, тим не менш, він не був бензином, здатним спалахнути від однієї іскри. Швидше, це був тротил, для якого потрібен детонатор. І такий детонатор був знайдений.

Боснійські серби в 1992 році за підтримки Белграда заявили про створення «Республіки Сербської». Політичним лідером боснійської «ДНР» став психіатр Радован Караджич. Військовим лідером - генерал югославської армії Ратко Младич. Офіційний Белград займав приблизно ту ж позицію, якої дотримувалася і Москва: публічна дипломатична підтримка і непублічна - військова. Через кордон Сербії в «невизнану республіку» йшли техніка, боєприпаси і добровольці.

М'ясорубка тривала майже чотири роки. Забрала більше ста тисяч життів. Причому для самого Белграда боснійські серби були інструментальні - приблизно так само, як інструментальним для Кремля є Донбас. У той момент, коли Мілошевич вирішив «замирити» Младича і Караджича з Сараєво, він раптово для себе виявив, що ця інструментальність підходу - взаємна. І що боснійські серби готові виконувати лише ті вказівки Белграда, які їм до душі.

Ставка в Кремлі робиться саме на те, щоб повернути Україну в формат «буфера» між Росією і Заходом

Тому що в період з 1993-го по 1995-й Караджич з Младичем встигли зірвати цілих три західних плани мирного врегулювання, які цілком влаштовували Мілошевича. Після того, як Караджич відмовився від першого плану - лідер Сербії запросив його з собою на саміт до Афін і там разом із західними дипломатами наполіг на підписанні документів. Але лідер боснійських сербів заявив, що план повинен бути ратифікований парламентом невизнаної республіки, після чого Мілошевич був змушений летіти і виступати перед депутатами.

Але виступ не допоміг - відразу після виступу Мілошевича виголосив промову Младич, який наголошував на тому, що мир приведе до відмови від уже завойованого. Депутати не проголосували. Після цього державні медіа Сербії раптово виявили, що лідери боснійських сербів - ніякі не Робін Гуди, а лише купка безвідповідальних авантюристів, які заради самих себе тримають в заручниках і боснійських сербів, і саму Сербію, яка знемагає під санкціями. А після третьої відмови боснійських сербів від мирного плану Мілошевич розлютився і перекрив боснійський кордон разом з усіма поставками зброї.

Проте, незважаючи на все, боснійська історія - це саме той сценарій, якого Кремль хотів би для України. Тому що під час Дейтонських угод, що ознаменували закінчення війни, захід наполіг на збереженні «Республіки Сербської» в якості окремого формування в рамках Боснії. Її представники отримали третину в парламенті країни, а сам анклав отримав право вето на спільні рішення. Центральна влада урізалась в правах на користь регіональних.

В результаті сучасна Боснія і Герцеговина нагадує історію про лебедя, рака і щуку: вона не здатна ні до компромісу, ні до ефективного розвитку. Система держуправління вийшла громіздкою і неефективною. І той факт, що самого Мілошевича немає вже багато років - не обнулив цей статус-кво. Те, що було народжене ним для стримування Боснії - продовжує жити, незважаючи на політичний крах самого автора ідеї.

І немає нічого дивного в тому, що Москва мріє про те, щоб Донбас зіграв для України ту ж саму роль, яку зіграла для Боснії «Республіка Сербська». У той час як самій Україні впору вдивлятися в приклад іншої постюгославської країни – Хорватії.

Тому що всю першу половину дев'яностих паралельно з війною в Боснії йшла ще одна - в Хорватії. Там теж незабаром після розпаду Югославії почався конфлікт. Хорватські серби в 1991 році створили на території країни «Сербску Краину» - ще один різновид «ДНР». Цей анклав точно так же користувався підтримкою Белграда, але керівництво Хорватії, на відміну від Боснії, до останнього не погоджувалось на реальні кроки з реінтеграції бунтівної території на чужих правилах.

Хоча такі спроби були. Так, в січні 1995 року американський посол Пітер Гелбрайт пропонував сторонам конфлікту план «Загреб-4». Згідно з цим планом частина територій отримували автономію, частина - інтегрувалися до складу країни. Однак хорватський президент Франьо Туджман визнав цей варіант неприйнятним, але вголос пообіцяв розглянути його - однак лише у віддаленій перспективі.

Переговори хоч і йшли, але призначалися швидше для відводу очей. Офіційний Загреб чекав лише того моменту, коли Белград почне тонути у власних протиріччях, і коли йому просто не буде діла до підтримки сепаратистів за межами власних кордонів. Через чотири роки після початку конфлікту хорвати цього дочекалися.

У тому ж 1995-му році хорватська армія провела дві військові операції - «Блискавка» і «Буря». В результаті першої був узятий під контроль сербський анклав Західна Славонія, в результаті другої - решта території Сербської Країни. Ставлення до цих операцій досі неоднозначне: поряд з відновленням територіальної цілісності її підсумком стали біженці та жертви серед мирного населення.

І тим не менше: Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі. Одна дорога веде її до повторення боснійського досвіду. Інша - до хорватського. Потрібно чітко розуміти мотиви Москви: ставка в Кремлі робиться саме на те, щоб повернути Україну в формат «буфера» між Росією і Заходом. Зберегти ситуацію, коли захід закінчується на польсько-українському кордоні, а не на україно-російському. Москві не потрібні Донецьк і Луганськ - вона хоче використовувати їх лише в ролі тієї самої «Республіки Сербської», яку свого часу Мілошевич зумів нав'язати Боснії. Щоб ці анклави, контрольовані бойовиками, були легалізовані в Україні, отримали право вето на рішення Києва і служили нашийником на українському зовнішньополітичному суверенітеті.

І точно так само головне завдання України - це прагнути до хорватського сценарію припинення війни. Затягувати мирні переговори до того часу, поки у Москви не залишиться ресурсів, щоб продавлювати своє бачення мирного процесу. Не погоджуватися на будь-які рішення, які можуть обмежити український суверенітет. Звикати жити в умовах гібридної війни і перманентних військових ескалацій. У міру сил - домагатися того, щоб список санкцій тиск на Москву не слабшав.

Ніхто не обіцяє, що це трапиться завтра. Ніхто не обіцяє, що перемога буде легкою. Але хто, чорт забирай, взагалі вселив думку, що на війні буває інакше?

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.