5 грудня 2016, понеділок

Кіно і німці. Буденність дрібного зла

коментувати
Ми відвикли називати речі своїми іменами, тому що кінематограф нас привчив до сюжетної драматургії

«Будь-яка суперечка про Крим і Донбас раз за разом приречено впирається в аналогії із Другою світовою. Прихильники Росії наголошують на тому, що події в Криму не дуже схожі на ті, що ми звикли розуміти під словом «окупація» і «анексія». У цей момент думаєш про те, як сильно наша свідомість деформована кінематографом», - пише Павло Казарін для Крим. Реалії.

Саме кінематографом, а не книгами. Хоча б тому, що кіно лінійне. Будь-яка стрічка – це розповідання історії, причому, за законами жанру, ця історія завжди драматургічно вибудувана. Вся дія рідко виходить за рамки 120-ти хвилин, протягом яких ми спостерігаємо зав'язку, розвиток, кульмінацію і розв'язку. Найчастіше сюжет не суперечливий, ролі розподілені, а градус драматургії регулюється за допомогою близькості плану та звукового супроводу.

Люди – візуали, нам простіше сприймати картинку, ніж текст, і тому ми стаємо заручниками тієї традиції, що притаманна кінематографу. Важлива сцена обов'язково йде в супроводі литаврів і фанфар, ключова подія – з героїчною напругою сюжету, зраду і підлість неможливо сплутати, тому що йдуть фоном потрібні ноти.

Репресії – це не обов'язково концтабори в передмістях. Це, в тому числі, коли садять заради звітності, заводять справи заради нових зірок на погонах

Кіно подарувало нам минуле, саме воно вклало нам в голови уявлення про минуле. Коли ми говоримо про Олександра Невського, то згадуємо не пролистану енциклопедію, а однойменний фільм з артистом Черкасовим у головній ролі. Коли говоримо про Петра Першого, згадуємо «Юність Петра» і «Росії молодої». А коли ми говоримо про війну, окупацію, репресії, згадуємо всю ту кінокласику, що знята про першу половину минулого століття.

Навіть естетично вся перша половина ХХ століття для нас – чорно-біла. Всьому виною монохромне зображення: чорно-білий Штірліц ходить чорно-білими коридорами, чорно-біла Лені Ріфеншталь знімає чорно-білий «Тріумф волі». Революції, світові війни, репресії, Рейх, розкуркулення, Сталін, доноси – все це ми бачимо в кращому випадку на сепиях.

Тому немає відчуття, що воно поруч, що воно здатне бути з нами, адже ми кольорові, а на хроніці чорно-біле розстрілює чорно-біле. Ми не проектуємо це на себе, тому що є ілюзія, ніби наш світ повноколірний відрізняється від того, який зображується на монументально-монохромному архівному відео. Старі фотоальбоми дозволяють нам зазирнути в минуле, але вони погано справляються з роллю емоційної машини часу.

А життя до того ж знімає не художнє кіно, а документальне. Загальним планом, без склеювань, з рваним темпоритмом та інтонаційними просіданнями. Його зйомки незачесані, без заздалегідь розставлених акцентів, вони здатні на несподівані сюжетні кульбіти і сценарні повороти. Але найголовніше, що звичка до кінодраматургії позбавляє нас головного розуміння: буденності зла.

Що для нас війна? Танкові клини, битви за сто тисяч солдатів, добро по одну сторону барикад, і зло - по іншу. «Все для фронту, все для перемоги», авіанальоти, партизани.

Що для нас окупація? Неодмінно танки, люди в чорній формі, терор від першої до останньої сцени, масові розстріли і тортури.

Чого хоче будь-яка нормальна людина в кіно? Перемоги над ворогом, заради якої вона готова пожертвувати всім, піти в підпілля, ризикнути життям і пустити на вітер майно.

А потім трапляється життя і виявляється, що все не зовсім так. Окупація – це не обов'язково ріки крові і комендантська година, але, в першу чергу, повсякденність дрібного побуту. Що війна може йти паралельно з торгівлею і навіть без формального «іду на ви». Що людина, в першу чергу, нерідко хоче не перемоги, а миру, і якщо цей мир неможливий без перемоги, він не буде проти.

І якщо естетичний розрив ще можна подолати – розфарбувати старі стрічки або зняти нові – то з етичною ілюзією все буде куди складніше. Тому що люди різні, хочуть дивного, вони не завжди вписуються у той самий кіношаблон, який ділив усіх на героїв, ворогів і пристосуванців. Обов'язково виявиться, що життя – нелінійне, що доля не оперує категорією «справедливість», що ворог здатний на ситуативне добро, а герой – на не менш ситуативне зло.

Ми відвикли називати речі своїми іменами, тому що кінематограф нас привчив до сюжетної драматургії. Але якщо ви вважаєте, що авторитарний режим – це той, при якому в живих залишається один сходовий проліт з під'їзду, то доведеться вас розчарувати. Це буденність дрібного зла. Репресії – це не обов'язково концтабори в передмістях. Це, в тому числі, коли садять заради звітності, заводять справи заради нових зірок на погонах, відмовляють у виправдувальному вироку на прохання дружнього відомства. Бути негідником – це не обов'язково писати доноси. Це в тому числі не помічати того, як їх пишуть інші.

Кінематограф відучив нас від цього. Зате привчив до несуперечності, темпоритму, заздалегідь розставлених акцентів і нездатності переплутати добро і зло. Але, зрештою, ця проблема наша, а не кінематографу.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.