22 вересня 2017, п'ятниця

Головна відмінність між Росією та Україною

коментувати
Час розмитих ідентичностей і переконань для України закінчився два роки тому

Час розмитих ідентичностей і переконань для України закінчився два роки тому

Українська кампанія не вплетена в тканину повсякденного існування РФ, вона не дана у відчуттях, погляд обивателя не застряє на могильних хрестах

Шукати відмінності між Україною і Росією сьогодні модно. В принципі, нічого дивного: народи нехай і не братні, але близькі, з великим багажем спільно нажитого майна. Якщо вони починають воювати, то віртуальний поділ приданого – справа складна, здатна ще довгий час живити спостереження. Але при цьому у Києва і Москви є одна суттєва відмінність, про яку зазвичай не говорять. І зовсім даремно, - пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.

Тому що саме вона робить можливим ситуації, коли умовний Ходорковський фотографується з не менш умовними Валерією і Пригожиним, а у відповідь на здивоване «як же так?», відповідає «а ось так». Просто тому, що Росія продовжує жити в постмодерні, в той час, як Україна повернулася в модерн.

І це дійсно важливо. Просто тому, що в різні часи слово має різну вагу. В одні епохи воно не варте нічого, а в якісь - прирівнюється до вчинку. І відповідальність за сказане така ж, як за зроблене. Так вже вийшло, що всі нульові Росія і Україна збігалися у своїх самовідчуттях: по обидва боки кордону панувало ціннісне пограниччя. Той самий постмодернізм – еклектика стилів, девальвація переконань, тотальне пересмішництво і кіч як самостійна цінність.

Це був час, коли можна було сидіти на кількох стільцях, на скільки вистачить сідниць. Епоха, в яку було прийнято сміятися над словом «рукоподатність». Принципи і переконання сприймалися як анахронізм, репутація – як пережиток, будь-хто, хто намагався бути цільним, звинувачувався в кондовості. Час розмитих ідентичностей і переконань. Тотальна мімікрія.

Для України все це закінчилося два роки тому. У той самий момент, коли почалася війна. Тому що війна – це завжди модерн. Війна – це історія про те, що слово дорівнює дії. Коли не можна сховатися в лакуну безвідповідальності, коли доводиться приймати рішення, коли потрібно визначитися, чий бік барикад тобі ближчий. Тому що бездіяльність – це теж вибір. За який доводиться відповідати.

Головний окоп викопаний між тими, хто розуміє, що йде війна, і тими, хто цього ніяк не втямить

В України не було іншого вибору: війна дана тут у відчуттях. У щоденних зведеннях з фронту, в зростаючих мартирологах, у двох мільйонах внутрішньо переміщених осіб. Війна дана в повістках для строковиків, хвилях мобілізації для тих, хто відслужив, і у волонтерському русі по всій країні. Вона відчувається навіть у регулярно оновлюваних покажчиках шляху до найближчого бомбосховища: ці стрілки нагадують усім про той час, коли Рада Федерації дозволяла Володимиру Путіну використовувати армію за кордоном.

А в Росії ця війна залишилась віртуальною. Про загиблих в Донбасі десантників писав хіба що Лев Шлосберг. Ніяких офіційних заходів, ніякої публічної звітності. У кращому разі війна йшла по телевізору, але і там подавалася як щось таке, що самої Росії не стосується. На честь загиблих в Донбасі не називають вулиці, не ставлять пам'ятники. За документами російські солдати і офіцери гинуть на полігонах і навчаннях.

Українська кампанія не вплетена в тканину повсякденного російського існування, вона не дана у відчуттях, погляд обивателя не застряє на могильних хрестах. Її ніби немає, а якщо так, то вона і не може бути фактором внутрішнього порядку. Навіть зараз – після всіх подій останніх років – Росія продовжує існувати в постмодерні. Коли речником епохи залишається Пелевін.

В межах цього самовідчуття немає нічого поганого, коли публічне і приватне розділені. Коли непримиренні опоненти п'ють на брудершафт на приватному заході. Коли умовний ліберал і не менш умовний охоронець цілком комфортно почувають себе за одним і тим самим столом на корпоративі. Можливо, що причина криється в слові «умовний».

А в Україні все інакше. Тут не тільки вслухаються в слова, але і вдивляються у вчинки. Фотографія з прихильником Кремля може покласти край кар'єрі. Значення має не тільки те, проти чого ти виступаєш, але і те, яку альтернативу ти пропонуєш. Крім абстрактної «легальності», не менше значення має і «легітимність» – важливо не те, що ти говориш, але ще і те, чи визнають за тобою право це говорити. Тому ті ж представники партії «Свобода» можуть скільки завгодно вдавати з себе патріотів, але слова не переважать їхню бездіяльність в період активної фази бойових дій.

Тому що в епоху модерну слова перестають бути простим набором звуків. Вони набувають магії і насичуються смислами. З їх допомогою можна вбивати, можна рятувати, можна піднімати в атаку полки або змушувати капітулювати. Іноді за них помирають.

І саме в цьому відчутті часу – ще один вододіл між Києвом і Москвою. Тому що війна не має опції «не насправді»: якщо вона йде, то всерйоз і без півтонів. Два останніх роки змінили самовідчуття двох країн, і лінія розмежування сьогодні пролягає не тільки між тими, хто за Росію, і тими, хто за Україну. Головний окоп викопаний між тими, хто розуміє, що йде війна, і тими, хто цього ніяк не втямить.

Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут-авеню, Вашингтон 20036, США

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.