21 серпня 2017, понеділок

Дві України під одним дахом

коментувати
Соцмережі дарують відчуття одностайності, проте в них — не вся країна. Так, це найактивніша частина українського суспільства, але вона співвідноситься з іншим соціумом, як наконечник списа — з держаком

В Україні у природний спосіб співіснують дві країни. Одна йде на Майдан, волонтерить, записується в армію. А друга — зосереджена на побутовому виживанні.

І мова навіть не про тих, хто хоче повернутися в Радянський Союз і бачить Москву своєю столицею. Навіть якщо вивести за дужки потенційну ірреденту, то всередині цих дужок все одно залишиться багато тих, для кого патріотизм холодильника важливіший, ніж патріотизм прапора.

Простір українських соцмереж оманливий. Він дарує помилкове відчуття єдності. Але соцмережі — не вся країна. У віртуальних війнах інтернету так чи інакше беруть участь ті, кого традиційно відносять до сегмента "політична нація". Так, це нерідко найактивніша і найпрогресивніша частина соціуму, але вона співвідноситься з іншою країною, як наконечник списа — з держаком. За розмірами і вагою зокрема.

Той-таки Міхеїл Саакашвілі може щиро вважати, що відставка з посади голови Одеської ОДА — крок у реальну українську політику. Але його трагедія в тому, що у своїй іміджевій ніші він, по‑перше, конкуруватиме зі вже наявним проектом молодореформаторів. А по‑друге, сумарна електоральна частка всіх цих проектів нині навряд чи виходить за межі умовних 15%.

Все одно залишаться ті, для кого патріотизм холодильника важливіший, ніж патріотизм прапора

Решта голосів традиційно розділиться між партіями "синиць у жмені" та партіями "журавля в небі". Перші — це чинна влада, до якої за всіх часів апелює частина населення, пов'язана з владою сотнями невеликих бюджетних ниточок. А "журавлі у небі" — українські популісти, готові заради своїх кар'єр привчати виборця до простих відповідей на складні питання.

Соцопитування підказують: втомлене війною та злиднями суспільство готове голосувати за світле завтра. Головний попит — на мир і добробут. Проблема лише в тому, що ні того, ні іншого Україна собі дозволити не може. Ключі від миру на Донбасі перебувають у руках Москви, і єдиний рецепт сталого швидкого затишшя для Києва — капітуляція. А заможність за умов воєнного часу, кризи та нереформованої економіки математично недосяжна.

Ми часто кажемо, що українські еліти не адекватні викликам, які стоять перед країною,— і в чомусь цей докір справедливий. Інша річ, що ці еліти цілком адекватні власне суспільству. Питання лише в точці відліку. "Україна Фейсбуку" міряє політиків по собі та своєму порядку денному. Але цілком можливо, що для партійних лідерів мешканці ФБ — лише девіація, до якої вони навіть не вважають за потрібне апелювати. Просто тому, що їхня цільова група воліє дивитися телевізор. "Якщо вам не подобається наш логотип, найімовірніше ви просто не наша цільова аудиторія".

Хтось скаже, що саме прогресивна частина суспільства може стати драйвером змін,— і матиме рацію. Але в решті дві України співвідносяться між собою як паровоз і вагони. У першій можуть задавати напрямок, але доля другої — це інерція, зокрема соціальна. Якщо скинути її з рахівниці, то весь потяг легко може зійти з рейок.

Навіть український медіаринок є ілюстрацією того, що відбувається. Його капіталомісткість недостатня, щоб утримувати успішний самоокупний паперовий журнал. А все тому, що частка людей, які привчили себе платити за інформацію, дуже невелика, щоб повноцінно прогодувати хоча б одне друковане видання.

У країні в стані війни головний принцип політика має бути цілком гіппократівським. Але проблема української політики в тому, що аж ніяк не всі її мешканці усвідомлюють межі власної компетентності. А жодних усталених інститутів — громадських і політичних, здатних відіграти відсіювальну роль на етапі відбору, тут просто немає. І тому немає сенсу дивуватися, якщо політик не відрізняється за своїми рецептами від таксиста.

Українська державна розбудова нагадує капремонт двигуна. Проблема лише в тому, що доводиться перезбирати мотор, коли він працює. До того ж на горизонті немає нікого, хто готовий чесно пообіцяти виборцю кров, піт і сльози. Зрештою, Україна — не тільки не Росія. Вона ще й не Велика Британія.

А тому єдине, на що є сенс сьогодні витрачати час,— це створювати інститути: антикорупційні та судові, правозахисні та правоохоронні. І заразом — прибирати людський чинник у рішеннях звідусіль, де це тільки можливо. Створювати все те, що працюватиме незалежно від прізвища першої особи. Те, що буде неможливо миттєво обнулити. Те, що має виконувати роль "захисту від дурня", який особливо страшний у своїй монополії на непогрішність.

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 11 листопада 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонене

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.