4 грудня 2016, неділя

Український залізобетон

коментувати
Нам так чи інакше доведеться виробити свідому позицію щодо цих окупованих територій. І офіційну, і громадянську

Про Донбас говорять останні два роки. Говорять усі. Говорять різне. А ось тепер, схоже, будуть говорити ще більше – питання про особливий статус окупованих територій, про зміни в Конституції, про виконання Мінських угод раптом нагадали, що так чи інакше потрібно визначатися щодо багатьох речей, і визначатися доведеться не просто в себе на кухні – визначатися доведеться офіційно. І ось тут з’являються проблеми. 

Хоча, скажімо, в тих, хто не визнає присутності на Сході України російських військових, і загалом – задіяності в усьому цьому конфлікті Росії, проблем немає. У них усе чітко й прозоро – Україна свідомо знищує нелояльний Донбас, тому що населення України – фашисти, а при владі в Києві – хунта. А хунта інакше не може – лише бойові дії. Все просто й зрозуміло – вся відповідальність за військові дії, за обстріли та вивезення українських заводів на російську територію автоматично перекладається на Україну, яка дивовижним чином вирішила окупувати власну територію й воювати з народами (саме так, у множині) Донбасу.

Складніше тим, хто присутність російських військ визнає, але так чи інакше у всіх проблемах звинувачує Донбас, з можливих стратегій дотримуючись тієї, згідно якої все, що у нас відібрали, краще залити бетоном.

Виникає природне питання – якщо з нами воює Кремль, чому заливати бетоном потрібно українські території? Якщо українська армія воює з росіянами, чому в патріотичних середовищах ворогами вважають усіх, кому випало мешкати в зоні конфлікту? Так-так, я не перебільшую – адже щойно заходить мова про те, що слід за електоральними відсотками бачити перш за все живих людей, відразу ж чуєш щось на кшталт того, що, мовляв, «усі нормальні звідти виїхали», і загалом – «говорити там немає з ким». Це при тому, що говорити не те, що немає з ким – говорити насправді немає як, немає де, і поки що – немає про що. 

Що значить – усі нормальні звідти виїхали?

В подібних закидах є кілька відверто сумнівних моментів.

По-перше, сам поділ на тих, хто залишився по цей бік фронту, і тих, кому випало опинитися з боку іншого. Адже що значить – усі нормальні звідти виїхали? Так, ніби більшість переселенців та біженців із окупованої частини виїхали саме з ідеологічних міркувань, а не керуючись елементарними питаннями безпеки та виживання. Так, ніби після перетину українських блок-постів у їхній свідомості сталися тектонічні зсуви та розлами. Так, ніби перетнувши лінію фронту, вони перестали бути собою.

Знову ж таки – говорячи про Донбас та його потенційну «лояльність до України» (що від початку звучить доволі дивно – як «невід’ємна частина України» може бути лояльною чи нелояльною щодо самої себе?), в разі її, цієї частини, нелояльності, що саме ми готові «заливати бетоном» – лише окуповані міста, чи визволені так само?

І ще – є щось до болю сталінське в тому, аби в окупації звинувачувати саме окуповане населення. Може це тоді не окупація? А якщо все таки окупація – може слід якось подумати про співгромадян, які в ній опинились?  

По-друге, суто арифметично – якщо ти стійкий прихильник, скажімо, опоблоку, то в такому разі донецька чи луганська прописки мають якесь значення? Ідуть тобі в мінус, чи якоюсь мірою полегшують тяжкість твого відхилення? І чи з пенсіонерами, які з маніакальною впертістю голосують за Кернеса, теж немає про що говорити, оскільки всі нормальні пенсіонери з Харкова давно виїхали? І куди вони виїхали, можна дізнатись?

Гадаю, на нас усіх так чи інакше чекає необхідність вироблення притомної позиції з приводу цих наших територій, позиції чіткої та злагодженої – і офіційної, і громадянської. Позиції, яка б фіксувала основні точки допустимого та неприйнятного, позиції, яка б давала відповіді на питання про окупацію та колаборацію, про права та обов’язки, і, відповідно, не давала б підстав для спекуляцій та безвідповідальності.

Поки що такої позиції не має ні українська влада, ні українське суспільство. Поки що все зводиться до офіційної невизначеності, суспільних маніпуляцій та особистих істерик. А війна тим часом триває.  

Колонка опублікована в журналі "Новое время" за 05 лютого 2016 року в рамках теми номеру "Що коли Донбас завтра наш?". Републікація повної версії тексту заборонена. 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.