17 серпня 2017, четвер

Український залізобетон

коментувати
Нам так чи інакше доведеться виробити свідому позицію щодо цих окупованих територій. І офіційну, і громадянську

Про Донбас говорять останні два роки. Говорять усі. Говорять різне. А ось тепер, схоже, будуть говорити ще більше – питання про особливий статус окупованих територій, про зміни в Конституції, про виконання Мінських угод раптом нагадали, що так чи інакше потрібно визначатися щодо багатьох речей, і визначатися доведеться не просто в себе на кухні – визначатися доведеться офіційно. І ось тут з’являються проблеми. 

Хоча, скажімо, в тих, хто не визнає присутності на Сході України російських військових, і загалом – задіяності в усьому цьому конфлікті Росії, проблем немає. У них усе чітко й прозоро – Україна свідомо знищує нелояльний Донбас, тому що населення України – фашисти, а при владі в Києві – хунта. А хунта інакше не може – лише бойові дії. Все просто й зрозуміло – вся відповідальність за військові дії, за обстріли та вивезення українських заводів на російську територію автоматично перекладається на Україну, яка дивовижним чином вирішила окупувати власну територію й воювати з народами (саме так, у множині) Донбасу.

Складніше тим, хто присутність російських військ визнає, але так чи інакше у всіх проблемах звинувачує Донбас, з можливих стратегій дотримуючись тієї, згідно якої все, що у нас відібрали, краще залити бетоном.

Виникає природне питання – якщо з нами воює Кремль, чому заливати бетоном потрібно українські території? Якщо українська армія воює з росіянами, чому в патріотичних середовищах ворогами вважають усіх, кому випало мешкати в зоні конфлікту? Так-так, я не перебільшую – адже щойно заходить мова про те, що слід за електоральними відсотками бачити перш за все живих людей, відразу ж чуєш щось на кшталт того, що, мовляв, «усі нормальні звідти виїхали», і загалом – «говорити там немає з ким». Це при тому, що говорити не те, що немає з ким – говорити насправді немає як, немає де, і поки що – немає про що. 

Що значить – усі нормальні звідти виїхали?

В подібних закидах є кілька відверто сумнівних моментів.

По-перше, сам поділ на тих, хто залишився по цей бік фронту, і тих, кому випало опинитися з боку іншого. Адже що значить – усі нормальні звідти виїхали? Так, ніби більшість переселенців та біженців із окупованої частини виїхали саме з ідеологічних міркувань, а не керуючись елементарними питаннями безпеки та виживання. Так, ніби після перетину українських блок-постів у їхній свідомості сталися тектонічні зсуви та розлами. Так, ніби перетнувши лінію фронту, вони перестали бути собою.

Знову ж таки – говорячи про Донбас та його потенційну «лояльність до України» (що від початку звучить доволі дивно – як «невід’ємна частина України» може бути лояльною чи нелояльною щодо самої себе?), в разі її, цієї частини, нелояльності, що саме ми готові «заливати бетоном» – лише окуповані міста, чи визволені так само?

І ще – є щось до болю сталінське в тому, аби в окупації звинувачувати саме окуповане населення. Може це тоді не окупація? А якщо все таки окупація – може слід якось подумати про співгромадян, які в ній опинились?  

По-друге, суто арифметично – якщо ти стійкий прихильник, скажімо, опоблоку, то в такому разі донецька чи луганська прописки мають якесь значення? Ідуть тобі в мінус, чи якоюсь мірою полегшують тяжкість твого відхилення? І чи з пенсіонерами, які з маніакальною впертістю голосують за Кернеса, теж немає про що говорити, оскільки всі нормальні пенсіонери з Харкова давно виїхали? І куди вони виїхали, можна дізнатись?

Гадаю, на нас усіх так чи інакше чекає необхідність вироблення притомної позиції з приводу цих наших територій, позиції чіткої та злагодженої – і офіційної, і громадянської. Позиції, яка б фіксувала основні точки допустимого та неприйнятного, позиції, яка б давала відповіді на питання про окупацію та колаборацію, про права та обов’язки, і, відповідно, не давала б підстав для спекуляцій та безвідповідальності.

Поки що такої позиції не має ні українська влада, ні українське суспільство. Поки що все зводиться до офіційної невизначеності, суспільних маніпуляцій та особистих істерик. А війна тим часом триває.  

Колонка опублікована в журналі "Новое время" за 05 лютого 2016 року в рамках теми номеру "Що коли Донбас завтра наш?". Републікація повної версії тексту заборонена. 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.