23 серпня 2017, середа

Тридцятирічний ветеран

коментувати
Рік тому демобілізувався. Перед тим рік провів на фронті. Мав би вже заспокоїтись. Але ні – далі воює, невідомо з ким. Не знаю, чи справді слід говорити про "втрачене покоління", але про втрачені долі говорити доводиться

Швидко звикаєш до таких поглядів. Розумієш, що за гостротою ховається розгубленість, а за різкістю – відчай. Розумієш, що потім йому доведеться довго заспокоюватись. І що заспокоївшись він, скоріше за все, навіть не згадає – з чого завівся, про що говорив. Але зараз він заведений, зараз він має довести цілому світові, що він, світ, помиляється, ще й як помиляється. І тому такий гострий погляд, і нахилене низько, як у боксера чоло, й бойова постава – він усім пояснить, наскільки всі помиляються.

Рік тому демобілізувався. Перед тим рік провів на фронті. Мав би вже заспокоїтись, відійти. А ось не заспокоївся – далі воює, невідомо з ким. Постійно говорить про свою бригаду, всюди згадує «своїх пацанів», захищає їх, навіть коли їх ніхто не чіпає, заступається за них, пишається ними. Зрозуміло, що все найважливіше для нього залишилось там – у бригаді. Там залишилось усе найсерйозніше, усе справжнє. А тут усі викликають недовіру. Політики. Журналісти. Активісти. Пасажири в метро. Чому вони в метро, а не там – у його бригаді? Що вони можуть знати про його досвід і його правду? Нічого вони не можуть знати. А якщо нічого не знають – чому не розпитують? Він же готовий усе розповісти. Він же розповідає про неї, про свою правду, на кожному кроці, навіть коли його ніхто не просить. А зазвичай ніхто й не просить. І від цього погляд у нього стає ще жорсткішим, ще різкішим. Збоку видається, ніби він постійно збирається лізти в бійку. Так воно насправді і є. І зазвичай бійка не починається лише тому, що проти нього ніхто нічого немає – ну так, ветеран, ну звісно, воював, все бачимо, все розуміємо. Хоча він і далі впевнений, що ніхто нічого не розуміє. Коротка стрижка. Нова куртка. Тридцять років. Учасник бойових дій.

А тут усі викликають недовіру. Політики. Журналісти. Активісти

Пам’ятаєте, як ще тоді, влітку 14-го, всі заговорили про нове «втрачене покоління», яке втрачалось дослівно на очах у всіх, про фронтовиків, майбутніх ветеранів, які йшли на війну, і яких очікували в тилових містах, куди вони – наші нові фронтовики – мали принести воєнну правду, мали жити самі й навчити нас жити з цією правдою? Тоді багато говорилось про ймовірні психологічні проблеми, про повоєнну адаптацію, про необхідність суспільної підтримки. Навряд чи багато хто з нас реально розумів, про що говорить. Досвід війни може бути або персональним, або його просто немає. Вичитане про літературу з книжок є, скоріше, літературним досвідом. А що ми знали про війну навесні-влітку 14-го? Якісь перекази старших, знайомі афганці, війни в сусідніх країнах. Але всі розуміли, що тепер це стає частиною спільного досвіду. То й говорили про психологів та адаптації, не зовсім, можливо, уявляючи, що ці психологи мають робити. Але те, що психологи знадобляться, звідкись знали всі.

І ось минуло три роки, і саме так усе й сталось. Скільки людей пройшло безпосередньо через окопи? Скільки українців за цей час тримали в руках зброю? Наскільки легко й комфортно їм тепер без неї? Реальність виявилась не те, щоби гіршою за очікування. Вона виявилась саме такою печальною й трагічною, як і передбачалось. Не знаю, чи справді слід говорити про «втрачене покоління», але про втрачені долі говорити таки доводиться. Особливо, коли стикаєшся з цим особисто. А особисто з цим стикаєшся постійно.

В одного знайомого проблеми із психікою почалися ще 14-го. Хоча він, наскільки зрозуміло було з його розповідей, по-справжньому й не воював. Але йому, як виявилось, і цього було достатньо. Натомість інший добрий знайомий повернувся знову ж таки ще тоді, 14-го, і далі спокійно викладає свій предмет. Щонайменше схожий на ветерана. Хоча таки ветеран. І таких добрих знайомих ста все більше, й ми – ті, хто форму так і не одягнув, принаймні поки що – слухаємо їхні історії, намагаємось чимось заради, пробуємо якось допомогти. Тому що допомагати потрібно. І підтримувати потрібно. Та й просто слухати слід. Війна нікуди не ділась, вона й не думає закінчуватись. Нам і далі жити з нею, жити з усіма тими, хто крізь неї вже встиг пройти. Тому що насправді всі ми одне покоління, й хто де завтра опиниться – не варто й загадувати. Війна, як іржа, в’їлась надто глибоко в обшивку життя, аби її не помічати, аби перекладати відповідальність за неї на когось стороннього.

Інша справа – чим ти реально можеш допомогти? Як можеш зарадити? Ось він стоїть і агресивно про щось просить: моїм пацанам, - говорить, - треба допомогти. Ти розумієш? – Говорить. – Їм ніхто не допомагає. До них ніхто не їздить. Ти розумієш? Розумію, - відповідаю я. Але він не слухає й далі повторює про те, що до його пацанів ніхто не їздить, що їм ніхто не допомагає.

Я пригадую, що ми їздили до них рік тому, минулої зими. Саме до них. Згадую, але йому нічого не говорю. Він усе одно не слухає. Хай говорить. Потім можна буде взяти в нього телефон пацанів і ще раз до них з’їздити.

Колонка опублікована у журналі Новое Время за 24 березня 2017 року. Републікація повної версії заборонена

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.