26 лютого 2017, неділя

Розчаровані

коментувати
Розчаровані весь час були десь поруч. Їх можна було розрізнити навіть у темряві. За запахом. Вони пахли вечірніми новинами
Все життя доводиться чути про розчарування. Я так довго живу, що навіть пам’ятаю, як розчаровувалися в комуністах. Розчаровувались, нарікали, висловлювали недовіру. І так останні років тридцять. Розчаровані весь час були десь поруч. Їх можна було розрізнити навіть у темряві. За запахом. Вони пахли вечірніми новинами.

Дуже добре пам’ятаю розчарування початку дев’яностих. Не пам’ятаю в кому саме, але розчаровані були всі. І звинувачували всіх, і недовіру висловлювали всім. Розчарування було тотальним, наскільки тотальним, що порівняно з ним розчарування кінця дев’яностих минуло майже непомітно. Хоча воно теж було. Його я теж пам’ятаю.

Зате як усі розчарувались дві тисячі першого! Що це було за розчарування. Піднесене й неспинне. У владі, опозиції та світовій спільноті. Більше жодної довіри, - нарікалося повсюди, - найменшої, навіть теоретичної. Десь так усе й було аж до осені дві тисячі четвертого. Потім обставини на якусь мить змінились. Буквально – на два-три місяці. А тоді знову. Розчаровувались усі – ліберали й консерватори, активісти й асоціальні типи, зелена юнь і сивочола старша генерація. Розчаровані громадяни схожі були на дітей, яким вимкнули телевізор. Хоча саме телевізори працювали в кожній родині й найцікавіше було саме там. Тодішнє розчарування якимось дивним чином не розсмокталося аж до дві тисячі десятого, з тим, аби вибухнути з новою силою. І справді було в чому розчаровуватися! Розчаровувалися в новому президенті, знову (вкотре) розчаровувалися в старому, розчаровувалися в тих, хто програв, розчаровувалися одне в одному, розчаровувалися в самих собі. Розчарування було тихим і ніжним, ніби прощання з коханою людиною, яка набридла давно і до спазмів. Здавалося, так тепер і буде. Що характерно – саме так і було.

Найкраще, звісно, цинікам та істерикам – жодних ілюзій, відповідно, жодних розчарувань

Ну й ось знову. Знову розчаровані. Всі. Навіть ті, хто ні на що особливо не сподівався. Розчарування подібне до інфекційних захворювань – страждають цілими колективами та під’їздами. Хтось довго не признається, до останнього вдає з себе здорового й сповненого оптимізму члена суспільства. Хтось із радістю помічає скепсис у чужих очах, мовляв, а я ж говорив, я ж попереджав. Хтось охоче визнає, хтось затято приховує. Але хвиля підхоплює, і ось уже про розчарування говорять усі – політики, аналітики, журналісти, письменники, пенсіонери. Висловлюють недовіру, формулюють претензії, перераховують невиконані обіцянки. І все, здавалося б, вірно – недовіра виправдана, претензії справедливі, обіцянки справді невиконані, але все одно виникає природне питання – невже ти справді так щиро зачаровувався? Невже реально вірив у все, що тобі обіцяли? Невже, обираючи менше зло, дійсно сподівався зламати систему? Невже, голосуючи за шарлатанів, дійсно очікував від них економічного прориву? Невже не помічав усіх тих компромісів, на які доводилося йти? Невже не звертав уваги на поправки та примітки до обіцянок? Що з тобою було? Хто одягав тобі ці рожеві окуляри?

Найкраще, звісно, цинікам та істерикам – жодних ілюзій, відповідно, жодних розчарувань. Лише тверда й незламна віра в те, що найгірше попереду, отже, не все так погано.

Насправді про що свідчать наші розчарування? Про невитравні очікування й відчайдушні сподівання, про віру, що час від часу проривається крізь кригу скепсису та сарказму. Про незадоволення обставинами, які тебе оточують, про бажання ці обставини кардинально змінити. Ми всі вперто сподіваємося на краще, наполегливо шукаємо виходу, нас усіх не влаштовують ті правила гри, які нам нав’язують. Звідси дитяча довіра, легке самообманювання. Так хочеться жити в нормальній країні, мати справу з нормальними політиками, бути спокійними за дітей, бути впевненими в батьках.

Нормальні бажання, нічого особливого. Бажання, що примушують тебе вірити, вірити щиро й без пояснень, до засліплення, до безвідповідальності. Ну а вже потому, як об’єкт віри перетворюється на пил і попіл – знову розчаровуватись і зневірюватись, знову зарікатися й сипати прокляття, знову відступати в бік, западати в апатію. У нас усіх надто багато вимог і претензій до цього життя, аби не сприймати шкурництво та продажність політиків як особисту поразку, а хитрість і безпринципність капіталістів як особисту трагедію. Тож і кидаємося – від канонізації до інквізиції, від щирого захвату до не менш щирої ненависті. В принципі, цікаве, сповнене емоцій та переживань життя, забарвлене екстазом та депресіями. Життя, в якому так багато любові та ентузіазму, але разом із тим так само багато слабкості й апатії. А також упертості, амбіцій, співпереживання, наївності. Все, як і має бути в справжньому житті.

Ага, і ще одне – у тих, хто розчаровується, зазвичай багато вільного часу й мало суспільного навантаження.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.