26 липня 2017, середа

Поговорити з Європою

Від реальності не втечеш — вона наздожене, дістане і поставить тебе перед фактами. І ці факти тобі навряд чи сподобаються
Що ми знаємо про Європу? Знаємо, що вона сита. І вона дійсно сита, особливо якщо порівнювати її з райцентрами Східної України. Можна навіть сказати — зажерлася. Ми знаємо, що існують європейські цінності. Багатьом з нас вони незрозумілі, але всі знають, що за них потрібно боротися. Хтось Європу ідеалізує. Хтось у Європі розчарований —
коментувати
Від реальності не втечеш — вона наздожене, дістане і поставить тебе перед фактами. І ці факти тобі навряд чи сподобаються

Що ми знаємо про Європу? Знаємо, що вона сита. І вона дійсно сита, особливо якщо порівнювати її з райцентрами Східної України. Можна навіть сказати — зажерлася.

Ми знаємо, що існують європейські цінності. Багатьом з нас вони незрозумілі, але всі знають, що за них потрібно боротися.

Хтось Європу ідеалізує. Хтось у Європі розчарований — мовляв, зливає нас, не підтримує, не розуміє. От із цим останнім важко не погодитися. Дійсно не розуміє. Або ж розуміє, але якось по‑своєму. Тобто не по‑нашому. Отже, не розуміє. Що ображає — адже нам хочеться бути якщо не зрозумілими, то хоча б почутими.

Ще гірше, коли нам здається, що для розуміння та прийняття нашої позиції достатньо просто щирих і емоційних монологів. Але чомусь не виходить. Вірніше — далеко не завжди виходить.

От, наприклад, приїхали європейці до Харкова на дебати [присвячені європейському майбутньому; на них зібралися письменники, вчені та громадські діячі з десяти країн Європи та колишнього СРСР]. Побачити, так би мовити, на власні очі, почути нас, зрозуміти нас. Але чи зрозуміли? Невпевнений. Навіть не так — адже зрозуміло, що доросла самодостатня людина з певним баченням ситуації, з усталеною точкою зору, з принципами та переконаннями навряд чи змінить ці переконання у результаті однієї бесіди.

Біженець із Луганська та професор із Берліна говорять з огляду на, м'яко кажучи, дещо різні досвіди

Природно, це не означає, що говорити не потрібно. Говорити, звісно, потрібно. Інша справа — слід бути готовим до того, що співрозмовник говоритиме про щось своє. І це його "своє" тобі не обов'язково сподобається. А подекуди навіть так: обов'язково не сподобається.

От як вийшло з європейцями в Харкові. Про що вони, за великим рахунком, говорили? Про те, що війна України з Росією — не перша і, напевно, не остання в Європі.

Про те, що Росія — серйозний суперник, тому краще оцінювати його (і свої!) можливості тверезо. Про те, що так чи інакше потрібно думати вже сьогодні про те, як жити завтра. Правильні, в принципі, речі.

Але тут постає проблема: навіть найправильніші та найпрогресивніші ідеї мають емоційну складову, і от саме ця складова сьогодні нас і розділяє. Адже одна справа — засуджувати тероризм, побачений у телевізорі, й дещо інша — зіткнутися з тим-таки тероризмом у власній квартирі.

Зрозуміло, що біженець із Луганська та професор із Берліна говорять з огляду на, м'яко кажучи, дещо різні досвіди. Що, в принципі, не виключає можливості взаєморозуміння. А що потрібно для їхнього порозуміння? Як мінімум — треба почати говорити. Причому бажано не одночасно. Оскільки є велика небезпека, що залишаться непочутими обидва. І незрозумілими теж. І скривдженими, природно. І навіщо, тоді питаємо, було збиратися? Хіба що викричатися.

А поки в сухому залишку взаємні претензії та пози, гучні декларації та пафосні заяви. Хоча переважно — саме претензії. Ну, правда — адже прикро (прикро і не зовсім смішно), коли серйозні люди пропонують країні у стані війни змиритися з тим, що ворог сильний і що з ним рано чи пізно доведеться говорити.

Психологічно ж хочеться почути, що все буде добре і перемога буде за нами.

І якщо гість з Європи цього не каже, одразу виникають сумніви — чи варто такого гостя запрошувати, чи потрібен діалог з таким гостем?

Ось тут з'являється дуже цікавий момент. Можна, звісно, не запрошувати. Чи можна запросити того, хто радісно та нещиро говоритиме з тобою в унісон, хто заспокоюватиме та підбадьорюватиме, говоритиме фальшиво, але оптимістично, запевнятиме, що, ймовірно, все буде добре, якщо не зараз, то потім, трохи пізніше. Можна, звісно. Напевно, іноді деякі з нас мають потребу в оптимізмі та доброму слові більше, ніж у витверезній реальності.

Але від реальності ти нікуди не втечеш — вона дістане, дістане і поставить тебе перед фактами. І ці факти тобі навряд чи сподобаються. Навіть так: ці факти можуть точно не сподобатися.

Тому що? Можемо, звісно, сподіватися на Європу, не слухаючи її, не розмовляючи з нею.

А можемо поговорити. Хоча б для того, щоб позбутися ілюзій. І зібратися з силами.

Колонку опубліковано в журналі Новое Время за 18 грудня 2015 року. Републікування повної версії тексту заборонене.

Більше думок тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.