4 грудня 2016, неділя

Поговорити з Європою

коментувати
Від реальності не втечеш — вона наздожене, дістане і поставить тебе перед фактами. І ці факти тобі навряд чи сподобаються

Що ми знаємо про Європу? Знаємо, що вона сита. І вона дійсно сита, особливо якщо порівнювати її з райцентрами Східної України. Можна навіть сказати — зажерлася.

Ми знаємо, що існують європейські цінності. Багатьом з нас вони незрозумілі, але всі знають, що за них потрібно боротися.

Хтось Європу ідеалізує. Хтось у Європі розчарований — мовляв, зливає нас, не підтримує, не розуміє. От із цим останнім важко не погодитися. Дійсно не розуміє. Або ж розуміє, але якось по‑своєму. Тобто не по‑нашому. Отже, не розуміє. Що ображає — адже нам хочеться бути якщо не зрозумілими, то хоча б почутими.

Ще гірше, коли нам здається, що для розуміння та прийняття нашої позиції достатньо просто щирих і емоційних монологів. Але чомусь не виходить. Вірніше — далеко не завжди виходить.

От, наприклад, приїхали європейці до Харкова на дебати [присвячені європейському майбутньому; на них зібралися письменники, вчені та громадські діячі з десяти країн Європи та колишнього СРСР]. Побачити, так би мовити, на власні очі, почути нас, зрозуміти нас. Але чи зрозуміли? Невпевнений. Навіть не так — адже зрозуміло, що доросла самодостатня людина з певним баченням ситуації, з усталеною точкою зору, з принципами та переконаннями навряд чи змінить ці переконання у результаті однієї бесіди.

Біженець із Луганська та професор із Берліна говорять з огляду на, м'яко кажучи, дещо різні досвіди

Природно, це не означає, що говорити не потрібно. Говорити, звісно, потрібно. Інша справа — слід бути готовим до того, що співрозмовник говоритиме про щось своє. І це його "своє" тобі не обов'язково сподобається. А подекуди навіть так: обов'язково не сподобається.

От як вийшло з європейцями в Харкові. Про що вони, за великим рахунком, говорили? Про те, що війна України з Росією — не перша і, напевно, не остання в Європі.

Про те, що Росія — серйозний суперник, тому краще оцінювати його (і свої!) можливості тверезо. Про те, що так чи інакше потрібно думати вже сьогодні про те, як жити завтра. Правильні, в принципі, речі.

Але тут постає проблема: навіть найправильніші та найпрогресивніші ідеї мають емоційну складову, і от саме ця складова сьогодні нас і розділяє. Адже одна справа — засуджувати тероризм, побачений у телевізорі, й дещо інша — зіткнутися з тим-таки тероризмом у власній квартирі.

Зрозуміло, що біженець із Луганська та професор із Берліна говорять з огляду на, м'яко кажучи, дещо різні досвіди. Що, в принципі, не виключає можливості взаєморозуміння. А що потрібно для їхнього порозуміння? Як мінімум — треба почати говорити. Причому бажано не одночасно. Оскільки є велика небезпека, що залишаться непочутими обидва. І незрозумілими теж. І скривдженими, природно. І навіщо, тоді питаємо, було збиратися? Хіба що викричатися.

А поки в сухому залишку взаємні претензії та пози, гучні декларації та пафосні заяви. Хоча переважно — саме претензії. Ну, правда — адже прикро (прикро і не зовсім смішно), коли серйозні люди пропонують країні у стані війни змиритися з тим, що ворог сильний і що з ним рано чи пізно доведеться говорити.

Психологічно ж хочеться почути, що все буде добре і перемога буде за нами.

І якщо гість з Європи цього не каже, одразу виникають сумніви — чи варто такого гостя запрошувати, чи потрібен діалог з таким гостем?

Ось тут з'являється дуже цікавий момент. Можна, звісно, не запрошувати. Чи можна запросити того, хто радісно та нещиро говоритиме з тобою в унісон, хто заспокоюватиме та підбадьорюватиме, говоритиме фальшиво, але оптимістично, запевнятиме, що, ймовірно, все буде добре, якщо не зараз, то потім, трохи пізніше. Можна, звісно. Напевно, іноді деякі з нас мають потребу в оптимізмі та доброму слові більше, ніж у витверезній реальності.

Але від реальності ти нікуди не втечеш — вона дістане, дістане і поставить тебе перед фактами. І ці факти тобі навряд чи сподобаються. Навіть так: ці факти можуть точно не сподобатися.

Тому що? Можемо, звісно, сподіватися на Європу, не слухаючи її, не розмовляючи з нею.

А можемо поговорити. Хоча б для того, щоб позбутися ілюзій. І зібратися з силами.

Колонку опубліковано в журналі Новое Время за 18 грудня 2015 року. Републікування повної версії тексту заборонене.

Більше думок тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.