29 червня 2017, четвер

Минуле як майбутнє

коментувати
Ми можемо скільки завгодно говорити про те, що змогли реалізуватись як країна, проте весь наш спокій розвалюється після необережної заяви президента Ізраїлю. І раптом виявляється, що минуле ось воно – тягне на дно, мов баласт, і не дає зрушити з місця

Дивно, наскільки ми залежні від минулого. Йдеться, звісно, не про особистий досвід та приватні травми окремо взятого громадянина, йдеться про суспільне минуле, минуле, спільне для всіх. Те минуле, яке так чи інакше стосується кожного, як би ти не відштовхував його, як би старанно не робив вигляд, що у тебе з ним жодних стосунків. Все стосується всіх.

З минулим потрібно розбиратися разом, інакше в кого-небудь обов’язково виникне спокуса приватизувати його, привласнити, зробити скелетів у загальній шафі своїми власними. Віддавати комусь своїх померлих – не надто добра ідея. Мертві можуть ображатися. І мститися теж можуть.

Минуле не просто тяжіє над нами, воно великою мірою визначає наше майбутнє. Своєю непроговореністю, невизначеністю, незавершеністю, врешті-решт. Ми можемо скільки завгодно говорити про те, що змогли реалізуватись як країна, як суспільство, що давно й твердо визначились із векторами розвитку й маршрутами прогресу, проте весь наш спокій і вся наша рівновага розвалюються, мов карточний будиночок, щойно з’являється заява польського сейму чи необережно висловлюється президент Ізраїлю. І раптом виявляється, що минуле ось воно – тягне на дно, мов баласт, не дає зрушити з місця, мов якір, тисне, як черевики, зняті з чужої ноги. І ми починаємо копатись у цьому нашому – не нашому спільному минулому, вишукуючи там свою правду, люто відбиваючись від незрозумілого, азартно нападаючи на неприємне, захищаючи звичне та комфортне. Ось тільки комфортного в минулому, слід визнати, не так багато. Особливо в такому минулому, як наше – суперечливому, неоднозначному, до кінця не виясненому.

Що, звісно, зовсім не означає, ніби з ним зовсім не можна впоратись, із нашим минулим. Можна, ясна річ. Було б бажання. І сміливість. В такій країні, як наша, історією не слід легковажити – надто сильно вона впливає на сьогодення, надто очевидно формує майбутнє. Як би не хотілося нам назавжди відмовитись від якихось не надто втішних і приємних речей, як би не хотілося лишити їх у минулому, вони все одно якимось незбагненним чином протікають невидимими каналами крізь усю товщу часу, вже очікуючи нас у нашому майбутньому, готуючись до нашого приходу, не лишаючи нам жодного шансу. Тож і мусимо розплутувати це густе переплетіння ниток, що тягнуться крізь час, заважаючи рухатись уперед. Ми ж за великим рахунком і сьогодні не так формуємо своє майбутнє, як намагаємось розібратися з власним минулим. Стоїмо в ньому, ніби в швидкій протічній воді, не маючи сил рухатись далі. Надто сильна течія, надто мутна вода історії – ніколи не знаєш, коли потрапиш до чергової ями, коли наступиш на черговий слизький камінь. Стоїш, опираєшся течії, і сил вистачає лише на те, аби опиратися, аби далі стояти на ногах.

Можна скільки завгодно нарікати на те, що трапилось народитися саме в цьому місці і саме в цей час. Можна навпаки – пишатися історією, виловлюючи в ній героїчні сторінки. Єдине, чого не вдасться – відмовитися цілком від неї, від історії. Навіть переписуючи її, деформуючи, приписуючи щось від себе, закреслюючи щось за іншими, ти не здатен її змінити. А ось вона тебе змінити цілком здатна.

Очевидно, що наше минуле не залишить нас у спокої. Буде вимагати нашої уваги, буде випробовувати наше терпіння. Інакше й бути не може – занадто багато там, у нашому минулому, залишилося відкритих дверей і неоплачених рахунків, занадто багато болю та образ, аби можна було говорити про історію з усміхом, переповідати її, мов анекдот. Наша історія щонайменше нагадує саме анекдот. Вона нагадує скоріше телефонну книгу, з якої хтось із маніакальною впертістю й наполегливістю викреслював тисячі імен та номерів. І добре було б навчитися орієнтуватись у цій книзі, не боятись знайти в ній інформацію, що не принесе жодної радості, проте, цілком можливо, дасть трішки більше розуму. Добре було б не боятися телефонних дзвінків із минулого. І добре було б не шукати втрачені номери в майбутньому.

Загалом – добре було б не плутати минуле з майбутнім.    

Колонка опублікована в журналі "Новое Время" від 7 жовтня 2016 року. Републікація повної версії заборонено

Більше точок зору тут 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.