20 вересня 2017, середа

Культурна оборона

коментувати
Коли кажуть, що в умовах війни не можна проводити фестивалі, я відповідаю: ми не повинні відмовлятися від самих себе

Дорога з траси до фестивального майданчика тягнеться через кукурудзяне поле. Вздовж кукурудзи тягнеться публіка – розмальовані обличчя, карнавальні костюми, наплечники, драйв. Тернопільське «Файне місто» – один із найавторитетніших фестивалів, із серйозним лайн-апом, із професійним підходом. Кілька сцен, лекції, вірші, реклама віскі. І фантастична публіка, що з’їжджається з усієї України – яскрава, відірвана, на диво адекватна, навіть попри все віскі.

І ось ми стоїмо в тіні якогось пивного намету, і журналістка питає: мовляв, ну ви ж знаєте, є така думка – як можна фестивалити в час війни, як узагалі можна розважатись? На автоматі починаю відповідати, що, мовляв, річ не в розвагах, річ у цінностях, однією з яких і є культура. Говорю, що війна ж, мовляв, не ведеться за шматок території, війна ж ведеться за те, аби тут, у тилу, була можливість виховувати дітей, ходити в театри, читати книги, будувати країну. Одне слово, жити повноцінним життям. І якщо цього повноцінного життя не буде, чи не стане це свідченням того, що ворог своєї мети досягнув, змусивши нас відмовитись від важливих речей, змусивши нас боятись? До того ж, є в мене припущення, що більшість публіки, яка відривається на подібних фестивалях, про війну насправді добре пам’ятає, що «лівої» публіки тут немає, що всі все розуміють. Принаймні, хочеться так думати.

Все менше місця лишається для впевненості, все більше місця для підозр і недовіри

На тому й розходимось. Така собі звична вже риторика про культурний фронт, про необхідність далі жити, не забуваючи при цьому про тих, хто потребує нашої допомоги. І ось стою й думаю – наскільки я все це щиро говорю? Наскільки все це справді відповідає дійсності? Ну справді – хіба ми всі пам’ятаємо про те, що відбувається на Сході? Хіба для нас насправді важливо те, що посилились обстріли, що зранку дев’ять загиблих (дев’ять загиблих!)? Наскільки взагалі щирим є наш гнів та обурення, наскільки доречною поведінка? Якщо справді пройтися широким фестивальним полем і розпитати строкату розфарбовану молодь про бойові дії та зону обстрілу – що можна почути у відповідь?

Відповіді на деякі питання тебе не цікавлять в силу того, що вони тобі просто не подобаються. Не хочеться розчаровуватись, не хочеться втрачати впевненості в своїх словах. Куди приємніше, коли твої слова знаходять підтвердження. Але в умовах цієї війни – підлої й безкінечної – все менше місця лишається для впевненості, все більше місця для підозр і недовіри. Мабуть, для цього вона, ця війна, й ведеться – аби викликати в нас недовіру, аби примушувати нас підозрювати самих себе, аби не довіряти, аби боятись. Адже ти ніколи не знаєш, яка «позиція» виявиться в співрозмовника. Заходячи в купе, сідаючи до таксі, пояснюючи перехожим на вулиці, як знайти необхідну їм адресу, ти щоразу ризикуєш виявити опонента, ворога, «іншого». Некомфортне відчуття, погодьтеся – так, ніби йдеш темним помешканням і не знаєш, на що саме наштовхнешся.

Чому тоді я так упевнено говорю про цих молодих людей? Чому не виникає думки засумніватись у їхній притомності й невідстороненості? Можливо тому, що встиг за останні двадцять років звикнути до того, що саме культура є територією довіри й стійкості, що саме на літературних вечорах та рок-концертах збирається публіка, в якій не розчаруєшся, з якою знаходишся по один бік лінії, яку прокреслили в повітрі, з якою говориш однією мовою, зазвичай розуміючи і здебільшого погоджуючись.

Я справді переконаний, що культура в нашій країні не є забавкою чи способом відволіктись від серйозних речей, на кшталт політики чи економіки. Культура це і є політика та економіка. Відповідно ті, хто приходять слухати вірші, є не просто читачами – вони, за великим рахунком, і займаються політикою. І їхній реакції довіряєш значно більше, аніж заявам тих, за ким традиційно закріплене право про політику говорити. Я звик бачити на рок-фестивалях та літературних вечорах однодумців. Звик їм довіряти. Звик не сумніватися в них. Просто тому, що багатьох із них бачив також на мітингах, пікетах та вуличних акціях.

Ось саме тому можу повторити з чистим сумлінням і без найменших вагань: культура не повинна здавати своїх територій. Адже якщо вона їх здасть, вони обов’язково будуть заповнені чимось сумнівним і недоброякісним. Скажімо, пропагандою. Ми не повинні відмовлятись від важливих для себе речей. Ми не маємо права відмовлятись від самих себе. Ми повинні триматись за нашу музику й наші вірші. Хоча би для того, аби після війни не виявилось, що ми втратили здатність говорити й слухати.

Колонку опубліковано у журналі Новое Время за 28 липня 2017 року. Републікацію повної версії заборонено 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.