24 серпня 2017, четвер

Інше Щастя

коментувати
За кілька кілометрів звідси – лінія розмежування. Хоча насправді, як справдливо відмітив хтось із місцевих – у головах

На в’їзді до Щастя наш водій показує місце, де в нього два роки тому ледь не влучив «град». Повертався на Харків від військових, і тут йому зателефонував знайомий. Пригальмував, доки говорив, попереду, на трасі, почало рватись. «Може і влучили б, – філософствує він, - а може й ні».

В Щасті довго шукаємо другу школу. Зупиняємось, питаємо в чоловіка, що веде за руку дівчинку. Той на мою українську теж починає говорити українською, потім чує від водія російську, повертається на російську.

В школі, в приміщенні їдальні, яке слугує одночасно й актовим залом, на стінах малюнки з козаками. Репродукції робіт Рєпіна, Васильківського, Базилевича, багато дитячих малюнків. Козаки всі однотипні – в шароварах, чубаті, з довгими вусами. На сцені гасло: «Козацька сила – в розумі». Окремо, на стіні, меню: масло, хліб, компот.

– Вікна нещодавно ставили? – Питаю в учительки, показуючи на нові склопакети.

– Ні, – відповідає вона. – Ще до війни. Під час війни довелось міняти лише на першому поверсі – снаряд прилетів на стадіон, осколками вибило шибки. Але останнім часом усе спокійно. Діти повертаються. Хоча спочатку багато виїхало.

Може навіть здатись, що немає жодної війни. Хоча зрозуміло ж – війна зовсім поруч, вона нікуди не поділась, лежить, вичікує

– Куди їхали? – Питаю.

– В Росію, звісно, – відповідає.

Після виступу спілкуємось із жіночками. Виявляється, вони організували курси української. Чуєте, яка в нас українська? – Питають. Хочемо говорити грамотно. На курсах їх 16 чоловік. Вчителька молода й енергійна. Вже було чотири заняття.

Підходить чоловік, розповідає про Луганськ. Говорить, що до війни був там директором заводу. Тепер ось завод «віджали».

– Ну, він хоч працює? – Питаю.

– Куди там, – махає він рукою, – порізали на метал. Вивезли.

– Послухай, – кажу, – Це ж нерозумно. Це ж завод. Він може гроші приносити.

– Але ж цим жити треба, - говорить він. – Я, коли працював, до війни, зранку туди приїжджав і додому повертався лише вночі.

Всі згадують про те, як було до війни. Про те, як жили, як працювали. Говорять без відчаю. Скорше, з печальним усвідомленням того, що так, як було раніше, більше ніколи не буде. Але, схоже, ніхто й не хоче, аби було так, як раніше. Всі хочуть, аби було інакше. Оскільки тоді взагалі не зрозуміло – заради чого все це, заради чого всі ці жертви. В місті справді спокійно, обстрілів давно не було. Може навіть здатись, що немає жодної війни. Хоча зрозуміло ж – війна зовсім поруч, вона нікуди не поділась, лежить, вичікує.

Пам’ятаю, як ми проїздили Щастя в квітні 14-го. Їхали в бік Луганська, оминали блокпост сепаратистів. Гора покришок, радянський прапор вгорі, і жодної живої душі. Де були ті сепаратисти? Й ким вони були? І де вони тепер? І чи тішаться вони тепер лінією розмежування та вивезеними заводами? Зрозуміло – питання в порожнечу.

Але якщо заглибитись, я можу згадати, як десятки разів проїздив це містечко в дитинстві, коли всі відстані видавалися такими безкінечними, а сосни й будинки – такими високими. І розжарена траса тонула в призахідному сонячному промінні, яке пробивалося крізь ці сосни, і повернення додому видавалось чимось направду казковим і фантастичним, і це невелике містечко, чию назву ти встигав прочитати на вказівнику, цілком відповідало тому, що ти відчував – щастя, ти відчував щастя, і це щастя було в усьому – в сонячному промінні, в соснових стовбурах, в батьківській присутності.

Час не можна повернути назад. Але я й не хочу нічого повертати, оскільки точно знаю, що є речі, які лишаються з нами назавжди. І ось це відчуття свого місця, своєї території, своєї батьківщини – належить саме до таких речей. І жодна війна, жоден окупант, жодна смерть цього не змінять.

Теплі золоті вогні панельників освітлюють зимову ніч. З приміщення школи вибігають школярі, перекрикуючись, зникають у лютневих сутінках. В темряві похитуються важкі стовбури сосен. За кілька кілометрів звідси – лінія розмежування. Хоча на питання, де саме вона проходить, хтось із місцевих справедливо відповідає – у головах. 

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 24 лютого 2017 року. Републікація повної версії заборонена. 

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: [email protected]

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.