29 травня 2017, понеділок

Где эта улица, где этот дом

коментувати
Где эта улица, где этот дом
Не можна жити у світі, створеному пропагандистами. Рано чи пізно доведеться називати речі своїми іменами

Ось у Харкові збираються перейменовувати вулиці. Згідно з законом, так би мовити. Закликають громадян виявляти громадянську активність, брати участь в обговоренні – хто на що хоче поміняти. Мою, наскільки знаю, хочуть перейменувати на вулицю Мистецтв. Особисто мені подобається. А ось у сусідів я ще не питав.

Реакцію більшості громадян передбачити нескладно – мовляв, знайшли час, зайнятися більше немає чим, гроші більше немає на що витрачати. Це ж паспорти, документація, хабарі. А вже що таксисти про все це думають – можна лише уявити. Вони і зі старими назвами ставляться до світу з ненавистю, а тут, коли все перейменують – краще в таксі взагалі не сідати. Ну і, звісно, залізна аргументація останніх двадцяти п’яти років – це ж наша історична пам’ять, наше минуле, яке в нас хочуть відібрати, якого нас хочуть позбавити. На ентузіазм, одне слово, можна не розраховувати.

Натомість слід розраховувати на маніпуляції. На те, що всю цю історію з декомунізацією будуть використовувати (та вже використовують) у власних політичних інтересах різні, не надто сумлінні персонажі. Мовляв, що вони самі збудували, аби руйнувати збудоване? Що вони самі досягли, аби щось заперечувати? Навіщо нам нав’язують чужих героїв? Масла у вогонь піділлють «патріотично налаштовані» співгромадяни, які під шумок обов’язково спробують проштовхнути де-небудь в районі ХТЗ вулицю Бандери. Очевидно, нас чекає попереду ціла вистава з ображеною громадськістю та радикальними закликами до реваншизму. Очевидно, питання логічного й адекватного переосмислення історичних подій знову буде підмінене політичною кон’юнктурою. Як це було з голодомором, як це було з законом про мови – питаннями, які цілком могли стати прикладом суспільного діалогу, ставши натомість додатковими аргументами на користь тези про розкол у країні, про «різні України» і тому подібну ахінею. Нами так легко маніпулювати, ми стаємо такими беззахисними, щойно мова заходить про принципи та переконання. Принципи ми маємо, і переконання теж, ось лише сформулювати їх не вміємо, тому за нас їх формулюють представники різних аналітичних центрів та стратегічних інститутів.

Достатньо знати історію, щоб не боятися перейменування вулиць

Взяти, скажімо, ту ж таки історичну пам’ять. Адже вона не з’являється нізвідки, вона не всотується тобою з молоком матері. З молоком матері тобою всотуються зовсім інші речі – скажімо, любов. Чи ненависть. А історична пам’ять тобою всотується з випусками телевізійних новин. Хтось перший має тобі оголосити, скажімо, що найбільшою геополітичною катастрофою минулого століття був саме розпад СРСР, а не мільйони загиблих у таборах чи на фронтах. Після чого підключається ціла пропагандистська машина, яка й формує для тебе твою історичну пам’ять. Хочеш ти цього чи не хочеш. І жодні родинні перекази про чистки та репресії потім не вплинуть – усе одно будеш жити реаліями «Короткого курсу ВКПб», вважаючи зрадниками всіх, хто не вважає Й. В. Сталіна батьком народів. Тому що в історичних фактах потрібно розбиратись, а пропагандистські матеріали жодних рефлексій не передбачають – ти їх просто сприймаєш як даність. І не треба бути великим аналітиком, аби вже сьогодні припустити, що теперішня декомунізація ще довго буде відлунювати на передвиборних мітингах. Що, втім, справи не міняє – не можна жити в світі, створеному тобою пропагандистами, речі все одно слід рано чи пізно називати своїми іменами, і історію достатньо просто знати, аби не лякатись перейменування своєї вулиці.

Мого прадіда було розкуркулено в 1930. Після цього він помер. Мій дід пережив голод 33-го. Бачив вимерлі села. В дитинстві розповідав мені, як людей ховали у криницях. Проте ціле своє життя, до смерті, щойно мова заходила про Сталіна, змінювався в обличчі й починав гарячково співати вождю дифірамби. Слова тоталітаризм не розумів. Якось у нього це поєднувалось – криниці, забиті трупами й добрий Сталін. Моя бабуся під час війни була медпрацівником, дійшла до Берліна, поставила підпис на колоні Рейхстагу. Але все своє життя, до смерті, щойно мова заходила про війну, замовкала й відверталася. Згадувала лише, що мешканці звільненої Варшави ставилися до них, воїнів-визволителів, із ненавистю. Але звідки взялась ця ненависть – не говорила. Мій тато «дитя війни», був комуністом, проте для чогось мене охрестив. Я й нині не надто розумію логіку його дій, до церкви не ходжу, але коли мене питають, чи я атеїст – відповідаю, що ні. Просто з поваги до старого.

До чого я, власне, веду? У мене все гаразд із історичною пам’яттю. У мене вона є. Саме тому я хочу жити на вулиці Мистецтв.

Колонка опублікована в журналі Новое время від 6 листопада 2015 року. Републікація повної версії тексту заборонена

Більше поглядів тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.