28 квiтня 2017, п'ятниця

Без особливого статусу

коментувати
Здалеку цього не видно, але, коли спілкуєшся з жителями Донбасу, розумієш – щось справді змінюється. Змінюється їхнє ставлення до країни, розуміння її

Після триденних виступів у будинках культури, бібліотеках та військових частинах, збираємось додому, на Харків. Наші старобільські знайомі, з якими ми робили наш фестиваль Дорога на схід, несподівано пропонують приєднатися до них і відвезти допомогу одній місцевій багатодітній родині. Заїжджаємо до супермаркету, набираємо кілька пакетів харчів – цукор, борошно, консерви. Добираємось на місце. Дорога розбита, як більшість місцевих доріг. Після дощів усе це виглядає особливо невесело. В родині п’ятеро дітей. Діти дещо налякані – до уваги просто не звикли. Але швидко призвичаюються, посміхаються.

У Старобільську війни не було. Але ось для цієї родини й жодної війни не потрібно, аби почуватись викинутими й забутими в часі та просторі. У них свій «особливий статус» - виживати, незалежно від того, що декларують політики в телевізорі. За великим рахунком, скільки їх тут, таких родин? Багатодітних, нікому не потрібних. Місцевих чи таких, що виїхали сюди з окупованих районів. Вони й до війни почувались не надто впевнено, а війна просто зробила їхні проблеми другорядними й такими, що можуть зачекати. Війна загалом найзручніший спосіб зняти з себе відповідальність. Чим українська влада другий рік і займається.

Демагогія, пропаганда, популізм, прокляття загарбникам. Іноді складається враження, що це загарбники мають ремонтувати наші школи, дороги, мости, наповнювати наші бібліотеки, підтримувати наші лікарні. Про все це думаєш, коли спілкуєшся з місцевими – адже владі претензій не висловиш, влада далеко, вона не почує, а ось усім цим волонтерам та активістам можна й поскаржитись. Хтось і справді скаржиться. А волонтери у відповідь намагаються бодай чимось допомогти. Оскільки ж влада все одно не допоможе – у них куди серйозніші справи, вони в цей час гроші рахують.

Дуже важливо триматися за цих людей, не відпускати їх, не зраджувати врешті-решт

Поза тим Луганщина живе своїм життям, призвичаївшись до того, що війна триває й коли завершиться – сказати ніхто не може. Військові вітаються з місцевими, всі давно перезнайомилися, на посту до бійців підходять дівчатка, очевидно, порушуючи всі можливі приписи, і про щось мило говорять. Самі військові в тилових луганських містечках мають цілком доглянутий (і підтягнутий) вигляд, на відміну від тих, хто сидить нині в окопах, за кілька десятків кілометрів звідси. Там усе, звісно, простіше й безпосередніше – чистою має бути передусім зброя.

Стоїмо в Старобільську на площі перед автовокзалом. Посеред площі – величезна баюра. Нею повільно прокочується джип із номером «Капелан». Хтось із місцевих підходить, розговорюється, каже, показуючи на калюжу: це ж візитна картка міста. Та ладно, відповідаємо йому, візитна картка – це ви. Десь так воно і є – міста можна відбудувати, дороги можна полагодити, а ось любов бюджетними коштами не поповниш.

З місцевим населенням (добре-добре – з частиною місцевого населення) сьогодні справді відбуваються важливі речі – крім прив’язаності до місця народження, вони починають відчувати ще й відповідальність за це місце, намагаються щось для нього зробити, намагаються бодай щось зробити з довколишніми ямами та баюрами. З активізму, стрічок та прапорів усе це перетворюється на проекти, громадські ініціативи, роботу з місцевою владою, себто ідея стає реальністю, бодай якось, бодай трішки цю реальність змінюючи.

Здалеку цього не видно, через інтернет цього не побачиш, а ось спілкуєшся з бібліотекарями, сільськими та міськими головами, лікарями та вчителями, й розумієш – щось справді змінюється, змінюється насамперед у їхньому ставленні до країни, до розуміння її, до відчуття. Можливостей у них у всіх не так багато, і страшенно важливо, щоби хоча б цих можливостей вони завтра не були позбавлені. Бо чого варті будуть усі ці проекти та ініціативи, якщо за їхніми спинами хтось знову надумає зливати території, надавати комусь особливий статус, торгуватися з кимось за керівні крісла та джерела прибутку. Дуже важливо триматися за цих людей, не відпускати їх, не зраджувати врешті-решт.

Із цікавого. В кабінеті директора школи висить портрет президента (так-так – президента України), в новопсковському краєзнавчому музеї новий зал, присвячений АТО, в Сватовому паралельно з нашим фестивалем відбулися міжрайонні змагання з волейболу. Починається весна, повітря прозоре й легке, темно-сині долини прогріваються на березневому сонці. На вулицях усе більше яскравих китайських курток і кросівок. Розбитою дорогою в напрямку російського кордону їдуть пасажирські автобуси. У кожного своя дорога на схід.

Матеріал опубліковано в журналі «Новое Время» від 26 березня 2016 року. Републікація повної версії тексту заборонена.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.