24 сiчня 2017, вівторок

Куди поспішати повільно

коментувати
Україна змінюється повільно. І це не дуже погано. Погано, що ми не розуміємо, куди йдемо

У попередньому номері журналу Новое Время економіст Олександр Пасхавер економіст Олександр Пасхавер сформулював важливу думку: українська трансформація, перехід з одного стану в інший має більше шансів на успіх, якщо буде відбуватися повільно, а не швидко. Важлива не тільки і не стільки швидкість реформ, скільки їхня стійкість — про це також пише Несторівська група у своєму головному документі. Це сильно дисонує зі швидкими очікуваннями "все і зараз", які набирають обертів у суспільстві.

Висока швидкість трансформації у такому суспільстві, як українське, недосяжна через глибини травми в його свідомості. Багато досліджень цінностей українців вказують на одну спільну рису, яка об'єднує всю країну — високий рівень тривожності, пов'язаний з низьким рівнем безпеки. У ХХ столітті майже в усіх куточках ЄС було одне чи два покоління, які стали свідками й учасниками катастроф, наступні покоління удосконалювали нормальний стан безпеки, намагаючись зробити її стійкішою.

В Україні такого нормального стану безпеки немає. Він знищений небаченою в континентальній Європі послідовністю ударів: після Голодомору прийшла війна, після війни прийшла остаточність несвободи, поєднана з атаками на ідентичність, після цього прийшли соціальні струси, а після того, коли до нового соціального порядку суспільство вже адаптувалося, до нас знову прийшла війна. Кожна з цих подій — це виклик на межі життя та смерті. Якби вона була сфокусована в одному часовому відрізку, удар взяло б на себе одне чи два покоління. Але ці катастрофічні події були розтягнуті у часі на десятиліття та посилені обмеженою мобільністю громадян — можна лише терпіти, не можна навіть втекти.

В Україні нормального стану безпеки немає

Наслідок — це цінності виживання, в центрі яких лежить базова відсутність довіри. Ті, хто довіряли і довірялися,— не вижили. Ті, хто залишилися, навчилися не довіряти або довіряти дуже обмеженій кількості людей і в певних ситуаціях.

За умов масштабної суспільної трансформації, що відбувається в Україні, довіра — це чинник швидкості. Ми можемо проводити реформи швидко, якщо громадяни довірятимуть один одному і, що особливо важливо, громадським і державним інститутам. Але лідери не здатні вести за собою, оскільки сам факт лідерства вже сприймається суспільством як ризик, що більший за можливу вигоду. І якщо вигода стосується, ймовірніше, рівня комфорту, то ризики — це питання виживання. А у вакуумі лідерства висока швидкість змін можлива тільки з питань, де є консенсус або стан, близький до консенсусу. За таких умов швидкість руху колони визначатиме найповільніший її учасник, який може опинитися у будь-якому місці колони.

"Клаптикова модернізація" — термін, що виник під час нещодавнього обговорення у Несторівській групі,— визначає саме цю проблему швидкості. Щоб зрозуміти, як все працює, звернімося до прикладу велодоріжок вздовж вулиць у Львові. Коли питання постало на порядку денному близько 15 років тому, вартість перекладки доріг для створення велодоріжок здавалася захмарною. Тоді було ухвалено політичне рішення не створювати видимість за рахунок нової розмітки на старих дорогах, а додавати велодоріжки тоді, коли вулиці будуть капітально ремонтуватися і перебудовуватися.

Спочатку це мало кумедний вигляд — посеред старої дороги раптом з нізвідки виникала велодоріжка і за 200 метрів зникала в нікуди. Однак з часом, у міру просування протягом багатьох років розрізнені ділянки стали частиною єдиної системи. Пазл почав складатися.

У разі трансформації України — ситуація та сама, але з однією відмінністю: немає генплану. Ми не знаємо, чи складеться наш пазл, оскільки не знаємо, а яка на ньому намальована картина. І чи намальована. Поки держава і громадянське суспільство гасили очевидні пожежі, питання плану не стояло на порядку денному. Зараз же може виявитися, що ми рухаємося не тільки повільно, але й незрозуміло куди.

Як у польському жарті — "ситуація хороша, але ще не безнадійна": в Україні запас міцності вищий, ніж здається. Якщо держава не може упоратися, питання переноситься у громадянське суспільство. Якщо держава не може упоратися системно, суспільство споруджує паралельні інститути. З "генпланом для країни" в Україні питання формулюється саме так.

Як забезпечити нацбезпеку? А безпеку людини в країні? Як зменшити корупцію? Що робити з Донбасом? Як повернути Крим? Як запустити економіку і забезпечити достаток? Як зробити працю продуктивною? Як провести децентралізацію і не створити феодальні анклави? Як прищепити критичне мислення хоча б наступним поколінням? Як не отруїти наступні покоління? Як євроінтегруватися, якщо ЄС дезінтегрується?

Що далі, то більше ми бачимо, що у держсекторі немає інституційної спроможності знаходити відповіді на більшість цих питань. А тому навіть "клаптикова модернізація" — поки цінне досягнення. Але ми також бачимо, що коли хтось швидко вчиться і робить неможливе, то це теж ми, українці.

Колонка опублікована в журналі "Новое Время" від 02 вересня 2016 року. Републікування повної версії тексту заборонено

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.