25 листопада 2017, субота

Україна секонд-хенду

коментувати
На перший погляд, за останні три роки в країні багато що змінилося. Але чим більше змін, тим помітніше, наскільки наш розвиток обтяжений минулим. Що ж не так?

Незалежна Україна з'явилася в результаті падіння комунізму. Але зробив він це тихо. На відміну від Великої французької революції в 1789 році і російської в 1917-му, які спричинили великі геополітичні зміни, оксамитова революція 1989-1991 років не народила жодного нового "ізму".

Комунізм повалив старий "ізм" — консюмеризм. У комунізму було багато ворогів. Але один з них залишався найсильнішим. Мова про побут. Скрізь, куди б не прийшов комунізм, зникали яскраві кольори на вулицях, шум у кафе і різноманітність товарів у магазинах. На їх місце приходили сумні їдальні, дефіцит і непримітний одяг. З побутовою непривабливістю можна було миритися, поки існував революційний терор або революційний ентузіазм. Але терор помер разом з Йосипом Сталіним, а Леоніда Брежнєва і будь-якого іншого пізнього радянського лідера складно було уявити в будьонівці.

"Блат" і "дістати" — два ключових поняття, що визначали життя будь-якої радянської сім'ї. І так жити, навіть виживати, можна було довго. Як писав класик, людина готова пристосуватися до будь-якої біди за умови, що інші живуть так само. Всі були рівні у своїй бідності, і це називалося справедливістю.

Однак залишалися винятки: молодь, творча інтелігенція, жителі західних околиць СРСР, які "осовітилися" на 20-30 років пізніше. Вони або пам'ятали, як було колись, або просто хотіли одягатися і поводитися інакше — так, як бачили у французьких фільмах і в польських журналах. Ця пам'ять і ці прагнення сублімувалися в образ міфічного Заходу — вільного некомуністичного світу, де все є і нічого не заборонено. Цей образ ставав все бажанішим і переконливішим з огляду на те, що реальний Захід залишався недоступний. Судячи зі спогадів лідерів шахтарського руху 1989 року, навіть донецькі шахтарі мріяли жити, як на Заході, отримувати зарплату, як в Америці, а соціальний захист — як у Швеції.

Якби в світі відбувалися конкурси народів з виживання, українці б посіли призове місце

Незалежна Україна постала як союз трьох неправдоподібних спільнот — національної (або націоналістичної) Західної України, перефарбованих комуністів в центрі і тих самих донецьких протестувальників. Першим незалежна Україна уявлялася в кольорах синьо-жовтого прапора, другим - у можливості зберегти владу, а третім — у вигляді щедрого і дешевого споживчого кошика. Надії останніх були небезпідставні: як прогнозував у 1990 році Deutsche Bank, з усіх радянських республік Українська РСР в разі розпаду СРСР отримувала кращі шанси на швидкий економічний розвиток.

Але дві з трьох надій не виправдалися. Незалежна Україна не була ні національною, ні успішною. Навпаки: перші роки самостійності обернулися економічною катастрофою. Мало хто пам'ятає, але в 1994-му вийшов спеціальний номер журналу The Economist, присвячений Україні, з красномовним заголовком Народження і можлива смерть однієї країни.

У 1990-х Захід все-таки прийшов в Україну. Під виглядом секонд-хенду. Нова культура, яка народилася на пострадянському просторі, стала культурою нових росіян або — в нашому виконанні — нових українців: малинові піджаки, золоті ланцюги і туфлі зі страусиної шкіри. Історику легко впізнати такий тип культури - культури гламуру, багатої моди для тих, хто вчора був бідним. Іншим нововведенням була культура «бандитських 1990-х» спортивного одягу і російського шансону — тих, хто теж прагнув нагору, обслуговуючи інтереси нуворишів.

Переломним моментом стали перші роки правління Леоніда Кучми. З одного боку, його перший уряд запустив необхідні економічні реформи, з іншого - саме під час його першого терміну в Україні сформувалася олігархічна система.

Була, звісно, ще одна специфічна українська риса. На відміну від сусідніх країн, економічний крах 1990-х не привів нас до авторитаризму. За винятком країн Балтії, Україна єдина склала іспит на демократію. І що особливо важливо: українці склали його на голодний шлунок.

Так, Україна не стала розвиненою демократією з усталеними традиціями, правилами і інститутами. Наша демократія виникла радше як демократія by default на основі регіональної та олігархічної конкуренції, коли жоден регіон, жоден олігарх не був здатний або навіть не намагався керувати країною наодинці. Хоч і недосконала, але демократія. Демократичні риси української політичної системи легко впізнавані: влада змінювалася в залежності від виборів, і складно було спрогнозувати, хто переможе в черговий раз.

Майже десять років безперервного економічного зростання з кінця 1990-х до кризи 2008-го в поєднанні з демократією by default запустили нові процеси, наслідки яких ми відчуваємо досі. Головний з них — становлення нового середнього класу. Переважно молодий, освічений клас, представлений жителями великих міст, де було більше можливостей для ведення нового, неолігархічного бізнесу. Що теж важливо: цей клас сформувався завдяки інтернету і подорожам, а відсутність в країні "єдиної телевізійної кнопки" не зробило його, на відміну від російського, авторитарно-залежним.

Два Майдани у значній мірі стали революціями цього нового середнього класу. Що характерно: обидва відбулися на хвилі економічного підйому. Такий парадокс відповідає типовій поведінці цього класу, що вперше проявилося під час молодіжних революцій 1960-х років на Заході: його представники бунтують, коли справи йдуть не до гіршого, а на краще. Оскільки протест пов'язаний не стільки з інтересами, скільки з цінностями самовираження.

Цей новий середній клас — кістяк динамічного громадянського суспільства. Єдине, що йому не вдається досі, так це оформитися в життєздатні політичні проекти. Тому політичне життя в Україні в 2000-2010-х залишається системою, що склалася ще при Кучмі, з лідерами, які є його "дітьми": Ющенком, Януковичем, Тимошенко, Порошенком.

А за межами острівців, що створюють середній і олігархічний клас, залишається велике море збіднілої секонд-хенд-України. Вона хоче жити як в Європі, але сумує за радянськими часами, вгризається в землю або виїжджає на заробітки за кордон — і демонструє чудеса виживання. Якби в світі існував конкурс народів з виживання, українці посіли би призове місце. Так було в минулому. Так, судячи з усього, залишиться і в найближчі роки. Адже в Україні досі не сформувався політичний клас, який має волю змінити правила гри.

На перший погляд, в країні багато що змінилося, особливо за останні три-чотири роки. З трьох неправдоподібних союзників 1991-го залишився всього один: Західна Україна. Але й вона сильно змінилася, поступово рухаючись на схід, від Києва і Дніпра. Найбільшою економічною зміною стало переформатування народного господарства: з середини нульових частина сервісної економіки в національному валовому продукті перевищила показник 50% і з того моменту незмінно зростає. В значній мірі конфлікт між сепаратистським Донбасом і рештою України можна трактувати як конфлікт між індустріальним минулим і постіндустріальним майбутнім країни.

Чим більше змін в Україні, тим помітніше, наскільки її розвиток обтяжується минулим. І справа не в мовному питанні або різних конкуруючих моделях історичної пам'яті, а в живучості старих схем: повсюдній корупції, великому тіньовому секторі, нестачі інституційної довіри, що роз'їдають національне тіло, як ракові клітини.

Зрештою, не тільки Україна, але і всі її сусіди намагаються подолати своє минуле. Що робить нашу країну привабливою: у цій боротьбі вона не здається і продовжує намагатися.

І ось що ще важливо: якщо недавно Україна і Європа справлялися зі своїми кризами самостійно, то останні 10-15 років — це не так. Чим більше Україна європеїзується, тим більше Європа українізується. Проблеми останньої — нестійкість політичних і економічних структур, біженці, соціальна нерівність, популізм — все більше схожі на українські. А замах Путіна на повоєнну геополітичну систему робить Україну і Європу ситуативними союзниками.

Звісно, ключовим питанням залишається: "чи призведе чергова європейсько-українська криза до багатообіцяючої розв'язки?" Іншими словами: чи з'явиться новий "ізм", здатний замінити всі старі, включно з консюмеризмом? Цього ніхто не знає, оскільки питання не в знанні, а в діях.

Однак у пошуках відповіді тепер не можна ігнорувати Україну і її досвід. Якщо захід і схід Європи хочуть вижити, вони мають взяти відповідальність один перед одним. А це означає — піднятися над рівнем консюмеризму. Його вистачило, щоб повалити комунізм, але недостатньо для того, щоб побудувати новий світ. Так, зараз світ далеко не досконалий і зовсім не ідеальний. Але він зручний для життя, а не виживання.

Колонка опублікована в журналі Новое Время від 7 липня 2017 року. Републікація повної версії тексту заборонена

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.