22 вересня 2017, п'ятниця

Солодка контрреволюція

коментувати
Стара система влади знову відчуває себе безпечно, вона перегрупувалася і потихеньку переходить в наступ

Уже кілька місяців мене не залишає почуття того, що ми переживаємо контрреволюцію, яку я називаю "солодкою" — на ім'я того, хто є її символом. Потрібно визнати, що революція закінчилася. Ми відкочуємося назад, адже найголовніші фортеці не переможені. Певні тривожні моменти спостерігалися і раніше. Для мене першим таким сигналом стала поява в списку депутатів від партії президента його сина, а також дружини [генпрокурора] Юрія Луценка. Нормальні списки — це праймеріз, коли за місця в партії існує конкуренція як ознака відкритості.

Петро Порошенко любить цитувати ідеолога сінгапурських реформ Лі Куан Ю і його фразу про те, як важливо, прийшовши до влади, посадити в тюрму двох-трьох найближчих своїх друзів. При цьому в країні немає жодного антикорупційного процесу, хоча ми бачимо, що НАБУ постійно надає слідству матеріали, а обвинувачені постійно йдуть від покарання. Не дотримується головний принцип громадського здоров'я — принцип елементарної справедливості, а це небезпечно.

Але відсутність реальної боротьби з корупцією або відкритих партійних списків — це тільки зовнішні критерії. Головний же: з початку цього року індекс реформ в Україні показує їхню відсутність. Тому що радикально змінився порядок денний: замість революційного перезапуску країни ми маємо старт боротьби за президентську владу на майбутніх виборах.

Не можна критикувати державу під час війни — зрозуміла теза. Але є критерій, за яким можна судити дії президента і влади за будь-яких обставин. Це те, наскільки держава залишається корпорацією вузького кола людей, які збирають ренту з населення і перерозподіляють її між собою, що дозволяє керівнику країни і близьким до нього людям збагачуватися. Не критикувати президента і його команду можна тільки тоді, коли видно по деклараціях, що вони не заробляють, а втрачають і стають біднішими. Якщо такого не відбувається - це чітка ознака того, що ми програємо внутрішню війну в Україні, програємо реформи.

Стара система влади знову відчуває себе безпечно, вона перегрупувалася і потихеньку переходить в наступ. І в тому, що трапилося в Україні, винне також громадянське суспільство. Воно не менше влади заслуговує на критику. І проблема не в тому, що воно в меншості, — революція завжди робиться активною меншістю. Проблема в тому, що громадянському суспільству не вдалося трансформувати свою горизонтальну соціальну енергію в нову політичну вертикаль. Воно не тисне на владу зсередини. А раз немає сильного політичного тиску, то навряд чи влада захоче щось змінювати.

Я бачу, що влада цього тиску активістів перестала боятися або не зважає на нього. Єдине, з чим рахується влада,— з політичними рейтингами і громадською думкою, яке ці рейтинги формує. А це зовсім інший порядок денний.

Можливо, перехід громадських активістів до формування політичних партій займає більше часу. Потрібно, щоб молоді політики кілька разів пересварилися і помирилися, зжили свій нарцисизм і набили шишок. До того ж природа сучасного громадянського суспільства і середнього класу, який його складає, походу в політику не сприяє.

У освічених українців 25-40 років дуже виражена егалітарна поведінка. Це люди соціальних мереж, де неможливо стати Дональдом Трампом або Володимиром Путіним, це система рівних учасників за визначенням. А політичні партії - це вертикальні структури з чіткою ієрархією. Саме цю вертикальну структуру молодь не приймає і відчуває до неї відчуження. Молоді люди менше ходять голосувати і менше вірять в партійну дисципліну, в великі партійні проекти. І це не суто українські риси. Вони характерні для молоді в усьому світі.

Гальмує оновлення політичної системи в Україні і низька якість освіти. Формально у нас багато людей з вищою освітою, реально — ця освіта дуже погана. Ми всі припускаємо, що нашому політичному класу не вистачає політичної волі для реформ. Я говорив з кількома експертами, українськими та зарубіжними, які безпосередньо були задіяні в реформах. Вони кажуть інше: політична воля існує в тій чи іншій мірі, а проблема в тому, що ці реформи нікому робити.

Яку б сферу ти не взявся реформувати, немає і десятка компетентних реформаторів в команді, а тільки один-два фахівця без своїх команд. Опинившись на чолі міністерства, такий фахівець не знає, як і хто буде втілювати реформу. За 25 років у нас не з'явилося системи, здатної вирощувати професіоналів, і сьогодні це питання стратегічної безпеки.

"Солодка" контрреволюція — не найгірше, що може трапитися. Набагато гірше — популістська контрреволюція у виконанні Юлії Тимошенко або Олега Ляшка. Їхньому успіху сприяє важливий симптом — збіднення середнього класу. Середній клас втрачає, може, не так в реальності, як відчуває загрозу і відсутність будь-якої перспективи. Саме в таких умовах виникає золотий час для популізму, він завжди годується на почутті страху і небезпеки. Приходить той, хто обіцяє дуже швидкі і радикальні зміни — це і є ефект Трампа або ефект Брекзіту. Україна має ті ж проблеми, тільки ми бідніші і наш рівень небезпеки ще вищий (...).

Безвізовий режим України з країнами Європи посилить трудову і навчальну міграцію українців, незважаючи на обмеження, які існують. Якщо люди всередині країни не бачать перспектив, не мають ні справедливості, ні чітких правил гри, ні можливості вести свій бізнес, вони їхатимуть. І я вважаю це драмою, а не трагедією. По-перше, приклад Польщі та інших більш успішних країн показує: міграція на Захід неминуча навіть в разі успіху. По-друге, для молодих країн, таких як Україна, міграція важлива, без неї неможливе будівництво держави (...).

В Україні людина з хорошими компетенціями — один з 100. Там ти вростаєш у світ, який не можеш змінити, а в Україні, якщо ти амбітний, до того ж ще й хороший фахівець, то можеш принаймні пробувати — і, можливо, тобі це вдається.

Як історик, я з відомим скепсисом ставлюся до процесу декомунізації. Хоча б тому, що важливі не самі зміни, а їхня стабільність. Якщо процес декомунізації збігається з реформами, тоді він успішний, і велика ймовірність того, що прийняті зміни в назвах вулиць і міст, зміни в пантеоні національних героїв збережуться. Але якщо декомунізація відбувається на тлі того, що населення бідніє, то такі зміни вже викликають страшну злість.

Для мене декомунізація — це в першу чергу радикальні політичні і економічні реформи, які знищують коріння зла, а не тільки його квіточки.

Невдача з суспільною реабілітацією Степана Бандери і Романа Шухевича відображає більш широке явище: українське суспільство досі не може прийти до згоди у питанні Другої світової війни, і це використовує Росія в нинішній війні проти нас. У чому полягає пропаганда так званих ДНР, ЛНР і Кремля? Вони борються проти фашизму. А в українців не дивлячись на те, що Голодомор уже став однією зі складових національної ідентичності, немає об'єднуючого міфу Другої світової війни. Наскільки росіяни об'єднані в своїй пам'яті про війну, настільки українці розділені. Що не дивно: різні регіони України в цій війні мали різний досвід.

Якщо хочеш бачити Україну роз'єднаною, говори про Бандеру. Але якщо хочеш бачити Україну об'єднаною, говори про Сталіна. Якщо для більшості росіян Сталін — це позитивний герой, який підняв "Росію з колін" і переміг у війні, для українців він в першу чергу організатор голоду. Тому в Україні неможливі пам'ятники Сталіну. Так само я не вірю, що хтось знову поставить пам'ятники Леніну на свої місця. Ленін як символ в Україні давно помер. Головні живучі радянські символи в Україні пов'язані з "Великою Вітчизняною війною". Тому ймовірність, що в українських містах знову з'являться вулиці Жукова або Ватутіна, я не виключаю.

Важливо пам'ятати, що ми декомунізуємо країну не тому, що комунізм — це щось чуже нам, що прийшло від Росії, а тому, що цей суспільний лад є вбивцею, повинен бути засуджений і не повинен бути відтворений.

На жаль, як історик, я повинен визнати, що і український національний рух в 30-х роках ХХ століття не був позбавлений атрибутів, схожих з комунізмом. Я говорю про Волинську трагедію, про ставлення до євреїв. Це ті сторінки історії, які нам про себе теж важливо зрозуміти. Нам належить розібратися зі своєю історією, інакше вона знову і знову впливатиме на наше майбутнє. І ми повторюватимемо шлях Росії, яка залежить від свого минулого, як від наркотика.

Монолог Ярослава Грицака опублікований в журналі Новое Время від 28 липня 2017 року. Републікація повної версії заборонена.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.