22 жовтня 2017, неділя

Всі так роблять. Що заважає нам вирватися з "совка"

коментувати
В страху опинитися без роботи і без регулярної зарплати, нехай і в 3 тис грн, багато хто змушений жити за вигаданими кимось правилами і догоджати тому, хто сильніший

Є в Україні традиція «виставлятися». Це значить, що ти повинен принести на роботу, для колективу, алкоголь та їжу – накрити стіл на честь якого-небудь свята. Приводом може служити що завгодно: день народження, весілля дочки, народження онука, одержання якого-небудь документа або професійне свято. Цей привід може навіть не торкатися тебе особисто: припустимо, на дворі Івана Купала, а надто моторні співробітники пронюхали, що твого чоловіка (або зятя) звуть Ванька. Все, дорогенька, неси могорич.

Можна закопатися в витоках і спробувати зрозуміти справжню причину дійства під назвою «накривати поляну». У певних колах така модель поведінки вважається чимось на зразок «данини поваги». Цілком логічне запитання: «навіщо?» не грає ніякої ролі. Аргумент залізний і єдино «правильний»: тому що всі так роблять. Завжди. На ділі ж адекватним людям зрозуміло, що поняття «повага» і поруч не валялась з накритим столом. Це щось в дусі анекдотичного діалогу двох алкоголіків: «Вася, ти мене поважаєш?». Але розуміють це, на жаль, не всі.

Недавно мені розповіли історію про те, як на одному з державних підприємств Миколаєва жінка думала, як краще відзначити свій 50-річний ювілей. Колектив «вимагає» з неї виставитися – причому дата така, що просто столом не обмежишся, потрібен ресторан. Чому? Так прийнято. Ювілей – значить, потрібен ресторан. Сама винуватиця торжества хоче віддати перевагу не ресторану, а поїздці в Єгипет, але трохи побоюється. Тому що «зараз скорочення, а від цього залежить, чи залишишся ти чи ні». Тобто якщо ти один раз не накриєш святковий стіл для своїх колег (навіть якщо тобі самому не дуже цього хочеться), тебе вважатимуть ізгоєм. Якимось не таким. Дивним. І якщо постане вибір, кого «попросити» з роботи, звичайно, попросять тебе. Ні, ніхто не скаже прямо, що це за те, що ти не виставився. Офіційні причини будуть інші. Але осад-то у всіх залишиться. Всім зрозумілий осад.

Коли я написала про це пост в Facebook, реакція читачів була неоднозначною. Одні писали, що не може такого бути. Інші – рівняли по собі: «Я стільки років працюю в держструктурах, нічого подібного не було і немає». Треті ж, навпаки, прислали мені в особисті повідомлення пару цікавих історій в тему.

Розголосити, заговорити про проблему – ось перший крок до того, щоб зрушити з місця величезну махину постсовєтів

Наприклад, історія про комісійні огляди на Укрзалізниці. «Збираються ревізори, іноді й серйозні, іноді місцеві, але, щоб отримати висновок комісії, часто потрібно накрити поляну. Тому що інакше щось знайдуть. Звичайно, не всі і не системно, але традиція є і досить чітка», - розповідає в приват один з моїх читачів. Він пише: часто накривають столи самі працівники, щодо яких проводиться огляд, з метою прикрити дрібні проблеми. Подібна практика – «поляна» для ревізійної перевірки – на жаль, нормальна справа не тільки для залізничників, але і для інших сфер. Наприклад, для сфери освіти.

Інша історія – про одне відоме державне промислове підприємство. Конкретику приберу на прохання автора, але ситуація, описана в цій історії, мала місце бути в 2011-2013 роках. Далі залишу пряму мову:

«Нас там було аж 16 душ! І всі (абсолютно всі!) свята, а особливо ДН, святкувалися великими застіллями з салатами, тортами і шампанським, домашніми соліннями. Зарплата у мене була 2500 грн. Вистачало лише на їжу та комуналку. І коли в черговий раз треба було здати 300 грн на корпоратив, а в мене чоботи порвались, я сказала, що пропущу корпоратив, так як є сімейні обставини. Не здала гроші і не пішла в той грьобаний боулінг (так, колеги були не з Києва і хотілося красиво шиканути). Після цього колеги зібрали консиліум, що деякі (а саме – я), вважають, що можна просто так взяти і не здати гроші на день юриста, то й надалі давайте нічого не святкувати взагалі. Зі мною ніхто не розмовляв, всі вважали, що я собі забагато дозволяю. А я в ті роки просто виживала: жила одна, мама померла, хотіла якось і ремонт вдома зробити. Про поїздки за кордон навіть і не думала. А коли в один місяць випадало ДН у трьох співробітників і потрібно було здати 700 грн, а у тебе аванс 1000 грн. Коротше, це було пекло. І це було, є і буде».

Для повноти картини – пару рядків про закінчення цієї історії. Після держпідприємства ця дівчина влаштувалася на роботу в компанію і перше, що впало їй в очі – це контраст у ставленні до свят. В тій компанії новорічний корпоратив проводився в одному з найбільших готелів Києва, а частування, розваги і навіть таксі оплачувала фірма.

«Там, на підприємстві, у відділі завжди прагнули накрити стіл краще, щоб дорого і розкішно. І починали готувати фуршет ще за пару днів, всю ніч пекли печінкові пироги і торт Наполеон. І чоловіки несли їх сумки під саму прохідну заводу, бо там було стільки їжі, що одному донести нереально. Соромно, розумієш, бідну поляну накрити, колеги ж подумають, що ти нищеброд», - додає дівчина.

Напевно, це і є головне, що рухає людьми в таких випадках – думка про те, що «колеги подумають», штовхає на вчинки, в яких абсолютно немає ніякої логіки. Адже кожному зрозуміло, що цінувати співробітника в нормальній компанії повинні за професійні якості, а не за печінковий торт. Але і тут є свої підводні камені – конкурентність сфери, в якій ти працюєш. Як правило, у середньостатистичній державній компанії багато співробітників тримаються за місце, тому що, хоч зарплата маленька, все компенсується соціальними гарантіями, стабільністю і, на жаль, можливістю брати хабарі або носити додому «надлишки виробництва».

Припустимо, що тобі 50, як жінці з Миколаєва. Або навіть 40. Якщо тебе виженуть, ти навряд чи знайдеш нову роботу. Адже, по правді кажучи, в Україні дуже важко влаштуватися на нове місце зрілій людині – швидше за все, в пріоритеті буде молодий спеціаліст. Тому і доводиться триматися за насиджене місце, всіляко догоджати керівництву і робити так, як «прийнято», щоб тебе не викинули за борт. У страху опинитися без роботи і без регулярної зарплати, нехай і в 3 тис грн, багато хто змушений жити за вигаданими кимось правилами, догоджати тому, хто сильніший, і формувати власний статус за допомогою шампанського, бутербродів з ікрою і тортів Наполеон.

І тут – теж дуже страшно. Адже доходить до того, що я чую від своїх рідних фразу: «Нічого тобі більше не розповім, а то знову напишеш колонку». Мені раптом стає дуже соромно. Адже я даю людині шанс щось змінити. Розголосити, заговорити про проблему – ось перший крок до того, щоб зрушити з місця величезну махину постсовєтів. Але люди бояться. А чому? Тому що «І що це змінить?», «Навіщо мені потрібні якісь проблеми?», «Куди я потім піду?», «Мені не важко заплатити», і знову це сакральне «Всі так роблять».

Протягом багатьох століть люди задаються питанням: що було першим, курка чи яйце? В даній ситуації є щось схоже. Що має відбутися в Україні, щоб система зламалася? Спершу повинні перестати брати гроші – чи давати? Повинні перестати накривати столи або перестати вимагати накрити цей стіл? А може, просто повинні змінитися кілька поколінь? Звідки починати боротьбу з корупцією – з верхів, які під постійним прицілом суспільства, чи з низів, де все прикрито ширмою, але всі і так знають, що відбувається під нею? З чого починати?

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.