23 серпня 2017, середа

Путін і використані презервативи

коментувати
Хто привів Україну до стану мовної ворожнечі

Спочатку було слово. А вже потім – кулі, снаряди, міни. Часто і завжди доречно згадуючи Путіна, ми все рідше згадуємо «своїх» Царьова та Колесніченка.

Але ще раніше, у перші роки нашої державної незалежності, був не дуже осмислений і агресивний приїзд у Крим абсолютно чесного депутата Степана Хмари з сотнею емоційно мислячих молодих «правильних» українців, які не вміють розрізняти відтінки сірого кольору. Так, це так, абсолютно чесний Степан Хмара, в минулому – радянський політв'язень, був єдиним депутатом, який відмовився від «особистого» подарунка президента Кравчука. Всі решта - і комуністи, і націоналісти, і новонароджені ліберали, взяли від Кравчука розкішний дарунок у вигляді новенького автомобіля. Про корупцію тоді ще не говорили.

Тоді Крим був наш. Як і Донецьк з Луганськом. Тоді небо над Україною було безхмарним. Тоді ми звільнялися від тоталітарної мови, де всі думки були раз і назавжди продумані. Ми просиналися; до наших мов, і української, і російської, поверталися слова, які не любили тоталітарні правителі. Пробудження людини – це завжди опір вже продуманим думкам. За часів радянської влади, з її невеселими атрибутами КДБ, Головлітом та Відділом Адміністративних органів Центрального Комітету КПРС, люди мали пристосовуватися до ірраціоналізму мови, який, говорячи про мир, радше приховував, а не пояснював реальний стан речей. Вони, громадяни СРСР, були змушені вести шизофренічне існування, за якого слідувати офіційним приписам було неможливо, але необхідно було вдавати, що керуєшся ними.

Мова – дім буття, зауважив Хайдеггер, і в цьому будинку кожна людина в себе, тільки в себе. Ця думка завжди дратувала ідеологів, дратує і сьогодні. Засуджений до семи років життя в таборі суворого режиму, я був вирваний із звичайного, звичного для мене київського середовища. За всі прекрасні, наповнені поезією двадцять днів життя в одній тюремній камері з Василем Стусом, поет і перекладач українською Рільке і Целана, жодного разу не сказав мені: «Чому ти розмовляєш зі мною російською?» Під час етапування до уральського політичного табору ВС 389/35, я жодного разу не почув від свого нового друга і вчителя, «буржуазного націоналіста» Івана Олексійовича Світличного такі ж слова образи. Більше того, ніхто з моїх нових друзів, табірних старожилів двадцятип'ятирічників (о жах, які в минулому воювали в загонах УПА) також не запитав мене про таке. Ми вірили один одному, ми навіть любили один одного.

Спочатку було слово. А вже потім – кулі, снаряди, міни

Не вони, представники багатостраждальної культури і мови, привели Україну до ситуації мовної ворожнечі. Власне, в нашій новій ситуації ворожнечі не було, ворожнечу, і нетерпимість насаджували політики. І не так важливо, чи були Царьов, Колесніченко і Єфремов агентами впливу російської спецслужби. Кожен з них несе особисту відповідальність за кров, що проливається в нашій країні сьогодні.

Там, у таборі, все було простіше, природніше. І сьогодні, через десятиліття бачу щоденні прогулянки житловою зоною естонця Мати Кійренда і молдованина Георгія Гімпу, які про щось захоплено розмовляли російською. Російською мовою спілкувалися між собою литовець Іонас Матузевичус і українець Дмитро Басараб, обидва – двадцятип'ятирічники, солдати антирадянського збройного опору. Штучний, вимушений світ? Зовсім ні, саме там, у таборах я зустрів толерантних, щирих людей, які визначали ближніх за моральними, а не за національними критеріями. Саме тому молодий російський дисидент Володимир Буковський став другом і шанованим, авторитетним зека для солдата УПА Василя Підгородецького, який відбував термін покарання у тридцять два роки.

Одного разу в тиху хвилину згасаючого табірного недільного вечора про це заговорив Іван Олексійович Світличний. Несподівані, гострі слова його вимагали осмислення. Неголосно, вдивляючись в сутінкове небо, він промовив: «Що ж вони роблять, ці ідіоти. Всі ці Брєжнєви, Суслови і Щербицькі. Розправляючись з нами, називаючи нас особливо небезпечними державними злочинцями, вони відштовхують тисячі людей від російської культури, від російської мови. Від Лєрмонтова, Фета, Грибоєдова і Булгакова. Розумію, їхня головна книга – не Пушкін, не Чехов. У них інші класики, Ленін і «Курс марксистсько-ленінської філософії». Вони – убогі ідіоти. Не розуміють, як послідовно вони вбивають інтерес до Росії та її культури. Не до їхньої культури, оскільки самі вони живуть взагалі поза культурою...»

Минуло сорок років. У нас, в Україні, справжня війна. Не з марсіанами. У нас на території інші прибульці - солдати Росії. Для них Царьов, Колесніченко та Єфремов – сміття, використані презервативи. І вже очевидно: Путін лише прискорив процес відмови від російської мови та російської культури. Така логіка історії.

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: [email protected]

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.