9 грудня 2016, п'ятниця

Життя ніколи не буде колишнім

коментувати
Десять правил, які допомагали мені досягати успіху, зазвичай — починаючи все з нуля

Як це — починати все спочатку? Як зрушити з місця горезвісну шафу? Напевно цьому присвячено чимало книг для стартаперів, але я не читав жодної. Зате можу розповісти про особисті, вистраждані принципи, до яких не можна прикласти жодних аргументів, окрім моєї вельми успішної біографії. Ну і пари банальностей, підтверджених моїм життям.

Грінпісівське "думай глобально — дій локально" в моєму випадку дуже добре працює. Якщо я маю на меті щось скромне, приземлене (на кшталт відкрити ресторан — заробити гроші), нічого не складається. Або коли включаюся до величезних проектів, де від мене залежить лише невелика частина, — теж нічого не складається. Наприклад, якось я перебував в експертній раді Сколково, і всі мої ідеї там дискредитували.

Тому перше правило: дуже важливо робити щось співмасштабне собі, таке, де від тебе залежить чи велика, чи провідна частина проекту.

Далі — ідея. Точніше, її трансльованість. Починаючи новий проект, доведеться переконати в його успіху безліч людей. Людей різних, різним чином мотивованих людей, які роблять головну ставку в житті або шукають пригод. Власне, спочатку в принципі буде лише ідея. І від того, кого вдасться залучити до проекту, залежить його майбутнє.

Грінпісівське "думай глобально — дій локально" в моєму випадку дуже добре працює

Звідси друге правило: чим менше конфіденційності, тим краще. Можна не розкривати технології, але цілі завжди мають бути відкритими і зрозумілими.

Звісно, ідею можуть поцупити. Але сьогодні всі процеси настільки стрімкі, що півроку тимчасової фори набагато краще (а головне — дешевше) забезпечать пріоритет, ніж секретність проекту або реєстрація патентів. Виграє той, хто першим виводить ідею на ринок.

Утім, головна запорука успіху в тому, як людина влаштована. Зазвичай починають все спочатку не тому, що так хочеться, а тому, що того вимагають обставини: зовнішні зміни, крах або руйнування всього, чим ти займався раніше. Мій характер у моменти, коли доводилося все кидати, допоміг мені не боятися, не вважати те, що було раніше, унікальним, надцінним і кращим із усього, що траплялося в житті.

Між тим, все добре, що відбувалося в моєму житті, було наслідком не просто помилок, а омани. Але потім трансформувалося у щось нове та цікаве. Процес набагато цікавіший, ніж будь-які управлінські технології. Про це я і розповім. Послідовно.

Свобода та пошук

У 12 років я познайомився зі своїм батьком, тоді класиком радянської драматургії, та картався тим, що я "звичайний хлопчик" у такого знаменитого і талановитого батька. Намагався бути художником чи письменником. Картання тривало довго. Потім у Кишиневі, де я жив, з'явився якийсь амбітний письменник, який намагався зробити кар'єру за допомогою мого батька. Він відкопав десь мій юнацький рукопис і сказав, що це геніально. Мало того — висловив готовність на підставі моєї розповіді разом зі мною написати роман. І я повірив. У власну геніальність у 25 років віриться дуже легко.

Тому вже наступного дня після скасування закону про неробство (це було 1986 року) я пішов у вільне плавання — дописувати свій епохальний твір. Дуже швидко з'ясувалося, що жодного таланту в мене немає, мене нахабно обдурили, але я зробив один із найважливіших кроків у житті — кинув працювати.

Звідси з'явився перший власний, не книжковий, життєвий принцип — не заповнювати собою всі ніші. Це означає, що тільки-но з'являється якась справа, яку можна описати у вигляді службових обов'язків, навіть якщо йдеться про директора, головну людину в твоєму проекті, потрібно шукати виконавця, а не виконувати ці функції самому. Інакше неможливо рухатися вперед.Третє правило: починати нове — означає не багато працювати, а навпаки — постійно позбавлятися роботи, звільняючи час.

Кишинів був дуже нудним провінційним містом, і я вирішив організувати виставку московських художників-авангардистів. Усе відбулося успішно. До каси стояли черги, якісь роботи навіть придбали для музеїв. Коли я приїхав до Москви віддавати зароблені гроші та повертати експонати, один із художників, який брав участь у виставці (він був тоді великим начальником — "головою молодіжної секції Спілки художників"), сказав мені: "У тебе чудово виходить. Переїжджай до столиці, станеш моїм менеджером, будемо у закордони їздити".

Я зібрав речі та переїхав. За два тижні, нічого мені не повідомивши, художник емігрував до США. Я чекав на нього два місяці, поки хтось, зглянувшись, не розповів, що той вирішив там залишитися, а про мене просто забув. Повертатися до Кишинева було соромно, там мені всі вже заздрили. Довелося залишитися в Москві, з її насиченим життям та можливостями.

Місто дійсно було сильним, і в ньому виявилося стільки молодих "з ідеями", таких само, як я, що хоч і з труднощами, але за півроку я обріс справами, друзями та перспективами. Так сформувалося четверте правило: шукай собі подібних, рухайся з міста до міста доти, доки не зрозумієш, що потрапив у своє середовище.

Унікальність і час

Щойно з'явилися гроші, я почав колекціонувати. Точніше — ще до того. У мене не було ні машини, ні квартири, ні другого костюма, а картини вже були. Мистецтво я любив, але розумів, що не сильно на ньому розуміюся, тому взяв собі у радники мистецтвознавця. Вона водила мене майстернями Спілки художників, говорила про якість робіт, у кожній третій мені щось подобалося, і я купував.

Пізніше, подивившись зібрану мною колекцію, незалежний експерт із легкістю назвав ім'я мого мистецтвознавця (розповівши, що вона знайомила мене зі своїми друзями за відсоток від продажу) та переконав, що жодної художньої цінності в придбаних роботах немає. Мене знову ввели в оману.

У процесі пошуку тих, хто допоміг би мені позбутися робіт, з'ясувалося, що в Москві таких фахівців не було. Не було професійних дилерів. Узагалі. Так я знайшов унікальну нішу, зайнявся цим самостійно: зв'язувався із зарубіжними аукціонами, галереями другого класу, організовував виставки. Два роки збирав колекцію, а потім два роки так само пристрасно її продавав. Продавши, подвоїв витрачене. Але головне — став першим професійним торговцем мистецтвом у Росії. Це дуже важливо, п'яте правило: помістити себе в унікальну позицію.

Після невдачі з першою колекцією я зайнявся самоосвітою. На це пішло ще два роки. За цей час відбувся перший Sotheby's із російським мистецтвом, ціни злетіли, і художники, які були мені цікаві, виявилися недоступними у фінансовому плані.

Тому я зібрав митців із різних регіонів: Києва, Одеси, Ростова і рідного Кишинева. 1990 року організував першу успішну виставку Південноросійська хвиля, з якої почали зоряну кар'єру чимало українських і російських художників. Ми були одного покоління, розуміли один одного. Вони сформували мене, а я — в якомусь сенсі їх.

Пам'ятаю, як Дмитро Прігов та Сергій Ануфрієв [представники московського концептуалізму] пояснювали, що вся ця південна "фуза" нікому не потрібна, і пропонували художників, схожих на московський концептуалізм, але молодших. Я ж розумів, що хоч і щиро, але вони говорять як люди з минулого. А я почувався агентом майбутнього. Тому шосте правило: час важливіший, ніж місце. Потім я його розвинув, але народилося воно саме тоді, на початку 90‑х, в тому проміжку я раптом усвідомив, що сам кому хочеш експерт. І це мій час.

Борг і репутація

Після успіху Південноросійської хвилі до мене звернувся Леонід Божанов, який був тоді небожителем, людиною, що з'єднує російське художнє середовище зі світовим, і запропонував відкрити галерею. Я заперечував: мовляв, ринку немає, колекціонерів немає. Він пообіцяв, що колекціонерів буде приводити та брати відсотки з продажів для некомерційного фонду. Моє завдання — порпатися із митцями, організовувати виставки. Я знову повірив і вклав половину своїх заощаджень у галерею. Вона проіснувала 20 років, але Божанов так і не привів жодного колекціонера.

Стеж за репутацією, не зважаючи на витрати. Проекти змінюються – репутація залишається

Довелося всім займатися самому. Я задіяв увесь свій записник. І раптом виявилося, що є безліч людей, готових надати тобі допомогу. Я був активний і сам надавав безліч послуг, не завжди вимагаючи щось натомість. І це був той рідкісний момент, коли допомога знадобилася мені. Отже, сьоме правило: давай більше, ніж береш. Намагайся робити так, щоб якомога більша кількість людей були раді "повернути борг", ця готовність може відіграти важливу роль в твоєму проекті.

1993‑го галерея стала найвідомішою в Росії. У Москві жартували: "Поет — Пушкін, фрукт — яблуко, галерист — Гельман". Але наступний справжній ривок потрібно було зробити навіть не в Європі, а в США.

І ось до нас приїжджає великий (так нам здавалося) нью-йоркський дилер і пропонує організувати велику виставку моїх художників у Нью-Йорку. Я йому вірю, збираю роботи та надсилаю. Але за два місяці він зникає і не виходить на зв'язок. А зобов'язання перед художниками несу я.

Щоб врятувати репутацію та гроші, вирушаю до Нью-Йорка на пошуки дилера. Далі — детектив, завдяки якому я знайшов не тільки роботи, але й зав'язав відносини із провідними галеристами Нью-Йорка. І зрозумів, як функціонує американський ринок. Так галерея стала міжнародною, а на пам'ять про ту пригоду у мене досі зберігається автопортрет Уорхола. Звідси восьме правило: стеж за репутацією попри витрати; проекти змінюються — репутація переходить з одного до іншого.

Гнучкість та відкритість

Року 2007-го у мене трапилася криза середнього віку. Галерея працює як машина, я їй не потрібен і часом навіть заважаю заробляти гроші своїми ідеями. Всім потрібно лише моє ім'я, а не компетенція. Я — немов почесний пенсіонер. Починаю себе вбивати будь-якими доступними здоровому чоловікові способами. Під час однієї такої пригоди в моєму житті з'являється Сергій Гордєєв, дуже багата людина і сенатор Пермського краю. Він пропонує створити музей у Пермі.

Я менш за все хотів мати справу із державою, але Гордєєв пообіцяв, що це буде приватний проект і він сам все профінансує. У цей задум ніхто не вірив. Для мене ж він став тією формою авантюризму, завдяки якій вдалося здолати кризу. І я погодився. Оголосив, що "скептики будуть осоромлені", що з часів Петра I у нас триває надцентралізація, якій час покласти край, і почав діяти. Організував одну з найкращих своїх виставок Російське Бідне, спроектував музей.

Але 2008‑го відбувається фінансова криза, Гордєєв із мільярдера перетворюється на мільйонера і відмовляється від власної ідеї. А я, так і не навчившись відступати від задуманого, погоджуюся створити державний музей разом із тодішнім губернатором Пермського краю Олегом Чиркуновим. У результаті ми відкрили не один музей, а два, і ще чимало чого в Пермському краї. Я ж набув нової компетенції — "розвиток територій" і, зрештою, створив один з наймасштабніших проектів у своєму житті.

Тож дев'яте правило: принципи — це не стіна і не закон фізики, заради справи їх можна і скасувати. Мету змінювати необов'язково, а от інструменти для її досягнення у разі необхідності слід модифікувати, не замислюючись.

Рік тому мені зробили пропозицію побудувати культурний центр у чорногорському місті Будва. Я пояснив, що створити насичене культурне життя у місті, де мешкають 17 тис. осіб, неможливо. Для цього необхідно працювати з усією країною, відповідно, потрібні домовленості на рівні перших осіб — наприклад, з прем'єром, оскільки проект стосується не тільки культурної політики, але й усієї Чорногорії. Наум Емільфарб, що запросив мене, запевнив, що домовленості є. І я погодився. Знову.

Переїхав, написав концепцію, розвинув діяльність, а за деякий час дізнався, що жодної розмови з прем'єром не було.

Емільфарб — найбільший інвестор у Чорногорії — всі фінансові питання за проектом вирішував без участі держави. Логіка була такою: прем'єру весь час щось обіцяють, тому до чергової ідеї він може поставитися скептично. Мені ж про свої міркування Наум нічого не сказав, побоюючись, що відмовлюся. Зараз, коли Чорногорія за допомогою нашого проекту подолала кризу зі зменшенням потоку туристів (у всій Європі, крім Чорногорії, падіння мінімум на 30%), ми працюємо з урядом, меріями та міністерствами. Крутіше не буває. Все, як я і припускав, але якби не моя довірливість, то проекту не було б. З іншого боку, мої принципи стосувалися минулого, а тут — все абсолютно нове. Тому, якщо відчуваєш доленосність того, що відбувається, — довіряйся, обманюйся.

Тож десятий принцип (за бортом, звичайно, залишилося багато — наприклад, як я шукаю людей ще невідомих професій, але мені так подобається останній принцип, що зупинимося на цьому): життя вже не буде колишнім.

Колонка опублікована в журналі "Новое Время" за 9 жовтня 2015 року

Повне републікування тексту заборонено

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.