2 грудня 2016, п'ятниця

Страх та ненависть у Парижі

коментувати
Бульвар Вольтера, де розташований сумнозвісний клуб Bataclan, - чи не єдине місце, яке говорить про те, що Париж пережив сильну травму

«Я лежала на холодній підлозі у чужій квартирі. Зі мною разом туди забігли ще тридцятеро. Ми закляли, з жахом чекаючи якогось розв’язку. За хвилин 15 у двері подзвонили. Господиня відкрила - поліцейські. Порадили не відчиняти двері незнайомцям. Вона розсміялася і сказала, що не знає нікого з тих, хто зараз у неї вдома».

Через кілька днів після атак у Парижі Олександра Присяжнюк, прес-аташе українського посольства у Франції, що ховалася у тій квартирі, організовувала своєму шефові Олегу Шамшуру телевізійний ефір з-під сумнозвісного клубу Bataclan, де відбувся один з терактів. До місця включення лишалося кілька сотень метрів. Раптом почувся негучний глухий звук. Як розповідала мені Олександра, не одразу було зрозуміло, йдеться про бомбу чи постріл. Люди переглядалися між собою і не знали, що робити. Хтось почав бігти. Через кілька хвилин тікало все живе море бульвару Вольтера. Згодом з’ясувалося, що паніку спровокувала звичайна петарда. Принаймні, так пояснила французька поліція.

На бульвар Вольтера йдуть і вдень, і вночі. До самого Bataclan не підступитися. Частина вулиці, де він розташований - перегороджена. Тонка смужка свічок та квітів тулиться на проїжджій частині, а через дорогу від місця атаки на сотні метрів розтягнувся килим з фото, саморобних листівок, записок, вогників, прапорів, хризантем, троянд, тюльпанів. Троянд - найбільше. Чотири євро за одну просить сумний молодий пакистанець, який продає їх прямо там.

Люди вдивляються у полум’я свічок, в очах у багатьох бринять сльози

Люди вдивляються у полум’я свічок, в очах у багатьох бринять сльози. Таке ж горе, яке стояло в повітрі й на Грушевського та на Інститутській два роки тому у Києві. Ці алюзії посилюються, коли починає грати піаніст. Тишу бульвару Вольтера розтинає «Ода до радості». Гімн Європи звучить ненав’язливо, ніби музикант з усіх сил намагається грати неголосно. Навіть напружений паризький трафік тут майже безшумний.

Коли з юрби виходять високі чоловіки в рясах, вони одразу стають центром уваги журналістів. Репортери, що чатують біля Bataclan, вже давно про все розповіли, але добрий десяток пересувних телевізійних станцій досі стоять на місці атаки і їм бодай щось потрібно передавати своїм телеканалам. Єпископи УГКЦ, які з’їхалися до Франції з різних країн на вже традиційне щорічне вшанування жертв Голодомору, а з недавніх пір - Майдану та АТО  - прийшли до цієї больової точки Парижа з вінками, освяченими свічками та молитвами.

«Може заспіваємо Пливе кача?» - несміливо пропонує український святий отець з Німеччини. «Ні. Це не про те», - відрізає йому глава УГКЦ у Франції та країнах Бенілюксу Борис Гудзяк, якого тут же оточують журналісти з мікрофонами. Машини, вітер і холодна осіння мжичка заважають почути питання китайського каналу. Однак у відповідь він коротко каже, що загибель людей як на українській війні, так і в Парижі  - справа рук того самого злочинця, мета якого - поселити в душах страх та ненависть. «Ми не можемо йому зробити такий подарунок», - підсумовує український єпископ.

Бульвар Вольтера - чи не єдине місце, де абсолютно очевидно, що Париж пережив сильну травму і йому ще довго болітиме. На вечірніх вулицях, щоправда, більш порожньо. А звичних раніше черг до нічних клубів зараз майже не зустріти. Проте черги до Собору Паризької Богоматері, Лувру та інших туристичних принад, які працюють вдень, - не менші, ніж до терактів. Удень взагалі все так, ніби в цьому місті нічого не відбулося: уже відкрилися різдвяні ярмарки на Єлисейських полях, багато дітей, хіпстери, туристи, сміх, селфі.

Хоча в готелях таки скаржаться на брак клієнтів. У людних місцях зустрічається французький спецназ, але не більше чотирьох вояків разом, частіше - по два. Іноді в натовпі помітні люди в цивільному - майже однаково вбрані, з раціями. І хоча продовження надзвичайного стану з дванадцяти днів до трьох місяців суспільство сприйняло дещо насторожено, прояви режиму, запровадженого для посилення ефективності силовиків, пересічний громадянин не відчуває.

Паризьке метро, наприклад, залишається зоною гіпертрофованої свободи: для зухвалих гопників, які завжди їздять великими компаніями, крикливих п’яниць, які іноді справляють фізіологічні потреби прямо в вагоні, безхатьків з торбами зібраних недоїдків. Правоохоронців у паризькій підземці, здається, не буває. Зайшовши до потяга вночі, раптом усвідомлюєш, що неполіткоректна антиутопія Мішеля Уельбека «Покора» про перемогу ісламу у Франції - книжка, що наробила стільки галасу серед публіки, - це не просто політична фантазія Гонкурівського лауреата.

Головна стихія нічного паризького метро - арабська молодь. Опиняючись з нею сам на сам, почуваєшся ботаном, якого закинуло на Троєщину 90-х років. А ось аеропорт - місце французької впевненості в тому, що навіть після атак все під контролем. Після Києва, де майже нерухомі черги на реєстрацію співробітники аеропорту пояснюють заходами, пов’язаними з паризькими терактами, французька столиця шокує спокоєм. Жодних додаткових перевірок, перетрушувань валіз, прискіпливих допитів. Повна відсутність істерії, яка зараз охопила багато європейських аеропортів. Згадалося: «Ми не можемо подарувати ворогу свої страх та ненависть».

Колонку опубліковано у журналі "Новое время" за 27 листопада 2015 року. Републікація повної версії тексту заборонена

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.