4 грудня 2016, неділя

У житті українців забагато держави

коментувати
Українцям час переглянути відносини із владою. Ламати систему доведеться самостійно. І перший крок: забути фразу "держава мене не забезпечила"

У радянських школах виховувалося почуття глибокої вдячності до держави. Безкоштовна освіта, безкоштовна медицина, гарантована зайнятість робили радянську людину довічним боржником. Тієї країни вже давно немає, але міф про державу-піклувальницю успішно передається від покоління до покоління.

Події останніх років продемонстрували, що держава давно не є тим оплотом, який може прогодувати і захистити (чого тільки варта війна на плечах волонтерів та добровольців). Але в українському суспільстві продовжує домінувати поняття про неповноцінність людини (громадянина) у відносинах з державою. Час їх переглянути.

Ми часто чуємо, що існує суспільний договір, в якому держава бере на себе зобов'язання виробляти блага для суспільства. Але це сучасне формулювання. За давніх часів модель відносин між державою і суспільством була дещо іншою. Економіст Маркус Олсон назвав її теорією "стаціонарних бандитів".

Колись давно озброєні люди умовно ділилися на два види бандитів. Перші — "блукаючі бандити" — нападали, грабували і не лишали своїм жертвам жодного шансу на виживання. Мета була в тому, щоб награбувати якомога більше та піти далі. Другий вид виявився прогресивнішим. Бандити грабували, але зберігали жертвам можливість знову щось створювати. Рація була в тому , щоб грабувати (пізніше це назвали збором податей) якомога довше. Це і були "стаціонарні бандити", які з часом легітимували свою діяльність.

Фраза "держава мене не забезпечила" має відійти у минуле

В економічному сенсі "стаціонарний бандитизм" був справжнім цивілізаційним проривом. Щоб зрозуміти це, досить пригадати нашу недавню історію. Коли в лихі 90‑ті одна банда знищувала всіх конкурентів, в місті запановували стабільність і процвітання і "коммерси" із задоволенням платили данину за підтримку цієї стабільності. Звідси і починається любов жителів Донбасу до Віктора Януковича.

Соціальна функція держави, про яку ми любимо говорити, з'явилася порівняно недавно. Поштовх до соціалізму дали ідеї соціального страхування, що поширювались в Європі протягом XVII століття. Все почалося з так званих вдовиних фондів (widows' funds), які збирали внески з чоловіків заради довічної пенсії у разі смерті годувальника. Після появи виборчого права ідею соціального страхування підхопили політики. Страхові внески могли платити не всі, тому різновид "дармового" соцзахисту сподобався виборцям. На відміну від приватних фондів, у держави більше можливостей мобілізувати страхові внески (в примусовому порядку), а просування цієї ідеї давало добрі політичні бонуси.

Дві світові війни прискорили поширення соціалізму. Економічне відновлення після руйнувань дозволило політикам думати, що все рухається в правильному напрямку. Але вже до кінця 70‑х стало очевидно: з роздутими соціальними зобов'язаннями час щось робити. І пішов зворотний процес. Реформи Маргарет Тетчер і рейганоміка стали відповіддю на цей виклик у розвинених країнах. Криза в Греції — продовження тенденції.

Але чому одні країни досі можуть собі дозволити великі соціальні зобов'язання (Данія, Швеція), а інші (як Україна) стають банкрутами після всіх спроб жити як у Європі? Нобелівський лауреат Дуглас Норт описав такий стан системою обмеженого доступу.

Усе просто: деякі стаціонарні бандити усвідомили, що рівні умови гри для всіх — це вигідно. І створили систему відкритого доступу, надавши можливість своїм громадянам приєднатися до "золотого мільярду". Але були менш кмітливі бандити, котрі вважають, що підґрунтя добробуту — всілякі бар'єри, що дозволяють заробляти тільки своїм. Такий устрій суспільства Дуглас Норт назвав "системою обмеженого доступу", й в Україні склалася саме ця система.

Щоправда, нобелівський лауреат не зміг описати, як перейти з точки А в точку Б. У кожної країни був свій шлях. Сполучені Штати відразу формувалися в дусі вільного підприємництва. Європа перейшла до "відкритого доступу" вже після Другої світової за допомогою кредитів США. У Сінгапурі це зробив Лі Куан Ю.

Що робити в Україні? Вважаю, наш шлях до відкритості лежить через перегляд відносин "громадянин—держава". У нашому житті забагато держави та замало особистої відповідальності. А має бути навпаки. Сам чиновник добровільно не відмовиться від "обмеженого доступу", оскільки це його влада і його заробіток. Ламати систему доведеться нам. І перші результати з'являться, щойно фраза "держава мене не забезпечила" піде в минуле.

Колонку опубліковано в журналі Новое время від 23 жовтня 2015

Републікування повної версії тексту заборонено

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.