21 серпня 2017, понеділок

У житті українців забагато держави

коментувати
Українцям час переглянути відносини із владою. Ламати систему доведеться самостійно. І перший крок: забути фразу "держава мене не забезпечила"

У радянських школах виховувалося почуття глибокої вдячності до держави. Безкоштовна освіта, безкоштовна медицина, гарантована зайнятість робили радянську людину довічним боржником. Тієї країни вже давно немає, але міф про державу-піклувальницю успішно передається від покоління до покоління.

Події останніх років продемонстрували, що держава давно не є тим оплотом, який може прогодувати і захистити (чого тільки варта війна на плечах волонтерів та добровольців). Але в українському суспільстві продовжує домінувати поняття про неповноцінність людини (громадянина) у відносинах з державою. Час їх переглянути.

Ми часто чуємо, що існує суспільний договір, в якому держава бере на себе зобов'язання виробляти блага для суспільства. Але це сучасне формулювання. За давніх часів модель відносин між державою і суспільством була дещо іншою. Економіст Маркус Олсон назвав її теорією "стаціонарних бандитів".

Колись давно озброєні люди умовно ділилися на два види бандитів. Перші — "блукаючі бандити" — нападали, грабували і не лишали своїм жертвам жодного шансу на виживання. Мета була в тому, щоб награбувати якомога більше та піти далі. Другий вид виявився прогресивнішим. Бандити грабували, але зберігали жертвам можливість знову щось створювати. Рація була в тому , щоб грабувати (пізніше це назвали збором податей) якомога довше. Це і були "стаціонарні бандити", які з часом легітимували свою діяльність.

Фраза "держава мене не забезпечила" має відійти у минуле

В економічному сенсі "стаціонарний бандитизм" був справжнім цивілізаційним проривом. Щоб зрозуміти це, досить пригадати нашу недавню історію. Коли в лихі 90‑ті одна банда знищувала всіх конкурентів, в місті запановували стабільність і процвітання і "коммерси" із задоволенням платили данину за підтримку цієї стабільності. Звідси і починається любов жителів Донбасу до Віктора Януковича.

Соціальна функція держави, про яку ми любимо говорити, з'явилася порівняно недавно. Поштовх до соціалізму дали ідеї соціального страхування, що поширювались в Європі протягом XVII століття. Все почалося з так званих вдовиних фондів (widows' funds), які збирали внески з чоловіків заради довічної пенсії у разі смерті годувальника. Після появи виборчого права ідею соціального страхування підхопили політики. Страхові внески могли платити не всі, тому різновид "дармового" соцзахисту сподобався виборцям. На відміну від приватних фондів, у держави більше можливостей мобілізувати страхові внески (в примусовому порядку), а просування цієї ідеї давало добрі політичні бонуси.

Дві світові війни прискорили поширення соціалізму. Економічне відновлення після руйнувань дозволило політикам думати, що все рухається в правильному напрямку. Але вже до кінця 70‑х стало очевидно: з роздутими соціальними зобов'язаннями час щось робити. І пішов зворотний процес. Реформи Маргарет Тетчер і рейганоміка стали відповіддю на цей виклик у розвинених країнах. Криза в Греції — продовження тенденції.

Але чому одні країни досі можуть собі дозволити великі соціальні зобов'язання (Данія, Швеція), а інші (як Україна) стають банкрутами після всіх спроб жити як у Європі? Нобелівський лауреат Дуглас Норт описав такий стан системою обмеженого доступу.

Усе просто: деякі стаціонарні бандити усвідомили, що рівні умови гри для всіх — це вигідно. І створили систему відкритого доступу, надавши можливість своїм громадянам приєднатися до "золотого мільярду". Але були менш кмітливі бандити, котрі вважають, що підґрунтя добробуту — всілякі бар'єри, що дозволяють заробляти тільки своїм. Такий устрій суспільства Дуглас Норт назвав "системою обмеженого доступу", й в Україні склалася саме ця система.

Щоправда, нобелівський лауреат не зміг описати, як перейти з точки А в точку Б. У кожної країни був свій шлях. Сполучені Штати відразу формувалися в дусі вільного підприємництва. Європа перейшла до "відкритого доступу" вже після Другої світової за допомогою кредитів США. У Сінгапурі це зробив Лі Куан Ю.

Що робити в Україні? Вважаю, наш шлях до відкритості лежить через перегляд відносин "громадянин—держава". У нашому житті забагато держави та замало особистої відповідальності. А має бути навпаки. Сам чиновник добровільно не відмовиться від "обмеженого доступу", оскільки це його влада і його заробіток. Ламати систему доведеться нам. І перші результати з'являться, щойно фраза "держава мене не забезпечила" піде в минуле.

Колонку опубліковано в журналі Новое время від 23 жовтня 2015

Републікування повної версії тексту заборонено

Більше точок зору тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.