5 грудня 2016, понеділок

Марш за мир або вторгнення

коментувати
Чому українці налаштовані проти хресного ходу

«Не ходи в центр Києва в середу, – сказала моя дівчина увечері в суботу. – У росіян буде марш, і вони хочуть організувати провокації». Зацікавившись її словами, я переглянув новини і з подивом виявив, що 30 000 російських православних християн планують зібратися в Києві 27 липня, відвідати храм і провести, як вони стверджують, мирну демонстрацію.

Це звучить цілком зазвичай – те саме християни могли б зробити у США, Італії, Німеччині чи Іспанії – відвідати храм, а потім скористатися нагодою, щоб висловити протест проти війни. Масштабний марш за мир українських і російських шанувальників Ісуса Христа, що йдуть пліч-о-пліч, з хрестами, піснями, та ще й прив'язаними до Дня пам'яті (28 липня) – здавалося б, хороший крок до загоєння ран і примирення.

В ідеальному світі або навіть глибоко недосконалому, але в принципі гідному світі, це означало б те, що значило – люди з добрими намірами роблять крок назустріч один одному. Можна уявити собі лютеран і представників єпископальної церкви, баптистів і конгрегаціоналістів, усміхнених і які радіють розширенню своєї громади. Цей образ, такий знайомий багатьом американцям і європейцям, в даному разі не доречний. На жаль, "марш за мир" затьмарений дволичністю: це проросійська демонстрація, позначена термінами, покликаними заплутати жителів Заходу. Шість років тому православні християни в Росії почали відзначати хрещення князя Володимира, першого київського князя, який звернувся в християнство. Більшість українців ніколи не сприймали це російське свято, розглядаючи його як спробу Росії і її церкви привласнити історію України. По суті, десятки українців, з якими я розмовляв, ставляться до нього негативно і відчувають емоції від тривоги і страху до гніву.

Цей марш проводять люди, які підтримують Росію та її національні інтереси

В більшій частині США і Європі, зрозуміло, вина за насильство покладається на нападника. Здоровий глузд (та й законодавство) захищають жертву злочину від наслідків того, що сталося і відповідальності. У нашому випадку українці – жертви цього маршу, а всі, хто бере участь у «марші за мир» - все одно що хулігани. Щоб зрозуміти чому, потрібно повернутися до деяких українських подій.

Росія в Україні: історія насильства

Україна веде з Росією масштабну неоголошену війну з березня 2014 року. За цей час з кожної зі сторін було вбито майже 10 000 чоловік, 20 000 отримали поранення, 1,7 млн були змушені покинути свої домівки. На даний момент ще 2,6 млн живуть в зоні ураження, ракетної артилерії, яка є як в українців, так і у проросійських, які фінансуються та екіпіруються Росією сепаратистів. Мені два роки довелося жити під вогнем ракетної артилерії в Афганістані, і можу вас запевнити, наскільки складно думати, спати або робити інші прийнятні нами як належні речі за таких обставин. Зрозуміло, з наближенням до передової варіантів стає все більше: легка зброя, міномети, танки, міни-пастки, міни, ножі та кастети.

Війна почалася, коли Росія відправила 6000 солдатів сил спеціальних операцій ВПС у Крим, провела там (незаконні) місцеві вибори, а потім оголосила про приєднання Криму. Незабаром після цього Кремль послав свій спецназ і офіцерів розвідки в Донецьк, Луганськ, Харків, Маріуполь, Одесу та інші міста України, щоб і там розпалити подібні конфлікти. Метою Росії, здавалося, було створення «Новоросії», в яку увійшли б усі російськомовні і проросійські жителі Східної України, а також сухопутний коридор з Росії в Крим.

В українській армії на той момент було 40 000 погано навчених і погано екіпірованих солдатів. Коли Росія анексувала Крим, в українських військових було лише п'ять танків на ходу (із зазначених у документах сотень). Битися було неможливо – тільки відступати. Україна роками залежала від російських гарантій її суверенітету. По суті, Україна разом з РФ, США і Великою Британією підписала в 1994 році Будапештський меморандум. Згідно з умовами меморандуму, Україна відмовилася від своїх запасів ядерної зброї – 1000 боєголовок – на користь Росії. Натомість Україна отримала, як їй здавалося (по дурості), найкращий партнерство в галузі безпеки в історії. На ділі ж вона потрапила в пастку: у неї залишилася тільки пошарпана армія, нездатна захистити суверенітет країни. Україна – єдина країна в історії, яка відмовилася від таких запасів ядерної зброї.

Путін прорахувався. Приєднання до Росії хотілося лише трохи російськомовним, і більшість українців визначали себе через відмінності від росіян, а не навпаки. Це здивувало і експертів в Америці та Західній Європі. Замість того щоб розколотися за появи масштабного проросійського руху, на яке розраховувала Росія і якого очікували західні експерти з даними від тієї ж Росії, Україна об'єдналася.

Добровольці з гвинтівками, дробовиками, а іноді навіть зі свинцевими трубами зібралися зі Східної, Центральної та Західної України, щоб зупинити ведений Росією наступ сепаратистів – а потім і відкинути проросійські сили назад. Держава кинула все, що в неї було – погано екіпіровані війська і поліцейські сили – в бій з сепаратистами. У червні 2014 року безперешкодний російський марш на Київ перетворився на збентежений відступ: добровольці відбили Маріуполь, Харків, Слов'янськ та інші значущі міста Сходу. Відчайдушно намагаючись утримати Східну Україну, яка вислизала з її рук, Путін спрямував в Україну тисячі солдатів регулярної російської армії, танки, артилерію і зенітні знаряддя, щоб зупинити контрнаступ українців.

Відтоді минуло чимало серйозних битв. Загалом, Україні важко даються наступи, та й сепаратисти з росіянами при спробах атакувати зазнавали катастрофічних поразок. Неоголошена війна не є глухим кутом – але активність з обох сторін стала нижчою. Сторони обстрілюють один одного і ходять у рейди, але масштабного переміщення військ помічено не було.

Але з обох сторін зростає бажання дозволу конфлікту – тим чи іншим чином. Росія потроху починає розуміти, якщо раніше український патріотизм практично обмежувався західною частиною країни, тепер величезна кількість людей з усіх куточків України гордо ідентифікують себе як частину нації з цінностями, мовою і культурою, відмінними від російських – і воліють їх російській культурі. Зрозуміло, Росія воліла б, щоб де-юре незалежна Україна насправді була повністю підпорядкована РФ у політичній, економічній та культурній сферах. Більшість українців, зі свого боку, хотіли б поліпшення стану економіки і шансу стати більш схожими на Польщу – наблизитися до Європи. І тут у простір військового глухого кута входить нова змінна: релігія. Або, висловлюючись точніше, російське православне християнство.

Тема релігії завжди була непростою. Там, де віра перетинається з політикою, заплутатися недовго. Сформулюю просто: 1) гідні довіри експерти з російської історії і релігії відзначають, що російська церква підпорядкована російській державі; 2) російська церква була інтегрована зі службами збору даних КДБ в період Холодної війни; 3) релігійна іконографія в Росії змішалася з пропагандою неймовірним для жителів Заходу чином (релігійне шанування Сталіна, Петра Першого, Путіна та ін). Іншими словами, любов до Христа в Росії означає любов до Путіна, а також є дуже специфічним підвидом політичної ідеології – тип авторитаризму, на який спирається Путін і його колеги (як історичні, так і сучасні).

Цей «марш за мир» - конкретно марш православної церкви Московського патріархату. Це не католицький, християнський або не прив'язаний до віросповіданням марш за мир. Його проводять віруючі, що підтримують Росію та її національні інтереси, і живуть на неконтрольованих або спірних українських територіях, або ж там, де у російського православ'я, як і раніше, є вплив.

З'являлися численні повідомлення про те, що марш організували російські агенти розвідки і спецпризначенці, плануючи спровокувати насильство на кшталт того, що сталося в Марселі на Євро-2016. І що мета їхнього походу в Київ – починати бійки, псувати майно, поранити або вбивати людей, або провокувати правоохоронні органи для того, щоб підігріти антиурядові настрої і нестабільність в країні. Більшість українців (і майже всі кияни, з якими я говорив) не хочуть, щоб цей марш за мир проходив в їхньому місті. При цьому заборонити їм увійти в Київ не можна і, схоже, ніяк не можна запобігти те, що, як всі побоюються, закінчиться огидною, політично небезпечною катастрофою.

Переклад НВ

Колонка публікується з дозволу автора. Републікування повної версії тексту заборонене

Оригінал

Більше точок зору  тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів
Якщо Ви бажаєте вести свій блог на сайті Новое время, напишіть, будь ласка, листа за адресою: nv-opinion@nv.ua

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.