20 серпня 2017, неділя

Микола I нашого часу

коментувати
Микола I нашого часу
Ідеологічним підґрунтям правління Миколи I стала відома тріада «православ'я, самодержавство, народність». Путін використовує ту саму формулу

В адміністрації американського президента Барака Обами якось зазначили, що російський президент Володимир Путін у своїх авантюрах на міжнародній арені проводить політику зразка XIX століття, маючи на увазі тим самим, що він свідомо рухається до програшу. У тому, що політика Путіна більше підходить XIX століттю, адміністрація Обами має рацію, але це не означає, що він обов'язково програє в боротьбі за посилення свого світового впливу. Щоб впоратися з ним, Захід повинен розуміти, про що насправді говорить мислення позаминулого століття, особливо в Росії.

Найбільше правління Путіна нагадує царювання імператора Миколи I, який успішно правив з 1825-го по 1855-й рр. 30 років – занадто довгий період як для сторони, що програла історії. Як і при Путіні, під час правління Миколи I набирала силу і ставала дедалі суворішою таємнна поліція. Ідеологічним підґрунтям стала відома тріада «православ'я, самодержавство, народність». Путін використовує ту саму формулу для керування Росією сьогодні. Як і в XIX столітті, цей підхід передбачає певні особливості вироблення внутрішньої і зовнішньої політики.

Як зазначив американський історик і політолог Річард Пайпс, у часи спадкової монархії в Росії цар володів абсолютно всім і міг роздавати все, що захоче, своїм друзям – точно так само, як і Путін сьогодні. Карен Давіша, професор політології Університету Маямі (Огайо), називає путінський режим клептократією (і це теж відповідне позначення). Проте безмірно багату династію, яка сьогодні править Росією, можна також вважати і сучасною формою найсправжнішого царизму.

Для Путіна внутрішній тероризм – це хороше виправдання посилення репресій

Путін пам'ятає деякі уроки історії. На початку 1904 року, незадовго до старту згубної Російсько-японської війни, царський міністр внутрішніх справ В'ячеслав фон Плеве сказав відомі слова: «Нам потрібна маленька переможна війна». Ця війна, звичайно, не була ні маленькою, ні переможною, і все-таки Путін побудував успішну кар'єру на вмілому використанні формули Плеве: використовуй зухвалість на зовнішній арені, щоб зацементувати свою політичну владу всередині країни.

У 1999 році Путін підняв свою популярність тим, що пообіцяв вбивати чеченців у відповідь на низку терактів у житлових будинках Росії, які насправді були здійснені не чеченцями. Його друга успішна війна, образно кажучи, була війною проти олігархів: у 2003-2004 рр. він без законних на те підстав конфіскував найбільшу приватну компанію Росії ЮКОС. А вже 2008 року Путін провів ідеальну маленьку п'ятиденну війну проти Грузії.

Взимку 2011-2012 рр. як тільки Путін повернувся в крісло президента, йому було кинуто серйозний виклик – у країні пройшли масштабні вуличні протести, що створило цілий ряд нових проблем.

Досі зовнішня політика Путіна, як відзначають декілька оглядачів, була сфокусована на внутрішніх викликах. Після нетривалого мирного періоду Путін реабілітувався розв'язуванням агресивної політики проти України – конфлікт, який йому піднеслао на тарілочці поєднання дипломатичної наївності ЄС і пасивності США. У лютому-березні 2014 року ця політика призвела до ще однієї маленької переможної війни в Криму, який Росія анексувала при суспільному схваленні в 88%. Путін, можливо, досяг зеніту свого політичного успіху.

Однак після цього наш герой зробив помилку, спробувавши розв'язати війну в Східній Україні. Конфлікт перетворився на криваву війну, що охопила більшу частину сходу країни, однак вона не була ні маленькою, ні звитяжною. Українці об'єднані і разюче непохитно захищають свою країну. Приєднання Донбасу до Росії підтримують небагато – як серед місцевого населення, так і серед росіян. Тим часом Захід наклав на Росію серйозні економічні санкції, і це на тлі падіння цін на нафту.

Путін, очевидно, не знав, що робити. Він навіть пропав на кілька днів, змусивши багатьох переживати, а інших – сподіватися. Після цього російський президент з'явився, як ніколи сповнений енергії, і задіяв усі старі прийоми, використовувані Радянським Союзом з 80-х років. Він порушував повітряний простір, де тільки міг, відправив у шведські води підводні човни – класика. Ще він зробив щось новеньке - викрав співробітника естонської розвідки на території Естонії через два дні після того, як країну відвідав Обама і гарантував її безпеку.

Після неабиякої кількості проб і помилок Путін зробив свій вибір - Сирія. Він неодноразово оплакував смерть лівійського диктатора Муаммара Каддафі, звинувачуючи в ній американські спеціальні сили – досить оригінальна інтерпретація. Тепер він вирішив підтримати ще одного диктатора - Башара Асада. Путін не зможе ефективно діяти в Сирії без співпраці з Іраном, але, перш ніж втягуватися у нову авантюру, іранцям потрібно було почекати до моменту підписання ядерної угоди з Заходом. Таким чином, перед початком сирійської кампанії Путін погодив дії з Іраном і встановив розвідувальний центр у Багдаді, готуючись вирвати Ірак з зубів американців. Непогано для наступу в умовах настільки обмежених ресурсів.

Після цього Росія протягом декількох тижнів відкрито переправляла в Сирію велику кількість військової техніки і солдатів, про що активно розповідали ЗМІ. Рідко хтось, крім США, настільки сильно рекламує свою воєнну інтервенцію. Очевидно, жодна з західних сил не збиралася нічого робити з цього приводу. На випадок, якщо опозиція Америці все-таки існує, Путін представив свої плани на вересневому саміті Генасамблеї ООН у Нью-Йорку.

Очевидно, він сприйняв відповідь Обами досить чітко: США не збираються нічого робити у відповідь на дії Росії. Тому через два дні Путін почав бомбити підтримувану США Вільну армію Сирії. Згідно з повідомленнями ЗМІ, близько 90% досить інтенсивних авіаударів Росії припадають на мирні частини Західної Сирії, яку багато хто на Заході хотів перетворити в закриту для польотів зону, захистивши тим самим місцевих жителів. Тепер же багато мирних сирійців з цього регіону біжать в Європу.

Зрозуміло, що європейці – за відсутності стратегії, координації, оборони і зовнішньої політики – були збентежені і не змогли відповісти ефективно. Подібна ситуація, очевидно, збережеться якийсь час. Здається, бути ні в сих ні в тих у європейців виходить найкраще. Зрештою, вони можуть звернутися до Росії для переговорів, а потім може статися все, що завгодно.

Масивний приплив політичних біженців у Європу може зруйнувати Шенгенську зону, одну з найбільш привабливих особливостей Європейського Союзу – і це також на руку Путіну. Швеція і Франція вже запровадили тимчасовий прикордонний контроль. Як відомо, рідко щось буває більш постійне, ніж «тимчасове».

Ще одним бонусом для Путіна є те, що багато проросійських антиіммігрантських партій в Європі, які зазвичай підтримує близько 10-20% виборців, зараз різко збільшують популярність. У традиційних центристських партій немає відповіді на питання, що робити з війнами на Близькому Сході і як зупинити приплив біженців. Виборці хочуть знати, про що партії говорять, або, як мінімум, бачити їхні дії. Так було і до паризьких терактів 13 листопада, а з того часу стало ще більш актуальним.

Читачеві може здатися, що Путін ризикує своєю сирійською політикою привести тероризм додому в Росію, але з точки зору Путіна це не проблема. Просто згадайте Росію XIX століття: єдиним царем, якого вбили, був бідний і ліберальний Олександр II, тоді як реакційні Микола I і Олександр III спокійно померли у своїх ліжках. Для Путіна внутрішній тероризм – це хороше виправдання посилення репресій. Зрештою, на Північному Кавказі, де процвітає тероризм, Путін регулярно виграє вибори зі 100-відсотковою підтримкою.

А тепер Франція і Сполучені Штати розглядають перспективу союзу з російським президентом заради боротьби проти Ісламської держави. Як це схоже на XIX століття.

Переклад НВ

Вперше текст опубліковано на The American Interest

Більше думок тут

Коментарі

1000

Правила коментування
Показати більше коментарів

Погляди ТОП-10

Читайте на НВ style

Останні новини

Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Усі матеріали розділу Погляди є особистою думкою користувачів сайту, які визначені як автори опублікованих матеріалів. Усі матеріали згаданого розділу публікуються від імені відповідного автора, їх зміст, погляди, думки не означають згоди Редакції сайту з ними або, що Редакція поділяє і підтримує таку думку. Відповідальність за дотримання законодавства в матеріалах розділу Думки несуть автори матеріалів самостійно.