6 декабря 2016, вторник

Умереть за страну или драться за дешевые яйца. Сергей Рахманин – о том, как война изменила Украину

Сергей Рахманин: Країна, яка 2013—14-го стиснулася до розмірів упертого Майдану, знову розповзлася до розмірів розпоротої території

Сергей Рахманин: Країна, яка 2013—14-го стиснулася до розмірів упертого Майдану, знову розповзлася до розмірів розпоротої території

«В самых разнообразных сферах появились люди не с пустотой, а со смыслом в глазах. В Краматорске, Одессе, Житомире, Николаеве, Тернополе», - пишет журналист Сергей Рахманин в своей колонке для Zn.ua

Два роки тому впіймав себе на думці, що нарешті підсвідомо починаю поважати час, у якому живу. В цьому часі відчувався смисл, розгадати який нам ще тільки належить. Піднесення, віра, роздратування, туга, біль, страх, гнів, надія, що змінювали одне одного, не затушовували, здавалося, безнадійного прагнення запам'ятати кожне обличчя, прочитати кожен жест, осягти смисл кожного руху. Це був той самий момент, коли буденну любов до рідної країни й обивательську ворожість до далекої держави витіснила повага до людей. Яка не давала країні тихо задубіти, а державі — голосно впасти.

(…) Сьогодні саме повага до себе й часу рухає тисячі бійців, волонтерів, правозахисників і активістів. Їх було забагато в масштабах Майдану. Спільнота їх не дозволяла бути малодушним. Але коли поруч немає надійної спини й міцного плеча, простіше плюнути у власну душу. Коли стріляють поруч, народжується прагнення стрибнути у вічність. Коли далека стрілянина стає щоденною позіхальною теленовиною, виповзає спокуса вкрасти. Розуміючи й сприймаючи вкрадене, як трофей. Не на кожного неприкаяного бійця знаходиться свій мудрий сотник. Поки що. 

Коли далека стрілянина стає щоденною позіхальною теленовиною, виповзає спокуса вкрасти

Країна, яка 2013—14-го стиснулася до розмірів упертого Майдану, знову розповзлася до розмірів розпоротої території. Де тих, хто готовий галасливо вбиватися за дешеві яйця, боюся, більше, ніж тих, хто має яйця тихо померти за країну. Поки що. Переконався в цьому під час поїздок на фронт, які, хоч як дивно, не стерли, а лише відтінили чесні спогади про Майдан. 

Повага — найбільш прищеплювана емоція. Найбільш непомітна. І найбільш живуча.

Сьогодні Майдан згадують часто. У цих спогадах багато щирого болю й правдивої скорботи. Багато небезпідставного розчарування і безпідставної туги. Багато спекуляцій і брехні. Ідеалізації і містифікацій. Як на мене, менше, ніж хотілося б, поваги до події, котра змінила нас. 

Гімн, жерстю часу обернений із ритуального піснеспіву на оберігаючу й укріплюючу молитву, перетворився на похабні варіації частівок. Неважливо в чиєму виконанні — Порошенка, Ляшка (додайте свій варіант). Символи розібрали на сувеніри, смисли — на безглузді слогани. 

Поки що. 

Час ушанував нас черговим шансом. З пошани до нього ми тільки вивчаємо правила нового завдання. Хоча часу на його вирішення небагато. 

Ще менше поки що людей, готових вирішувати це завдання. Не плекаючи особливих ілюзій, із поваги до часу, тоді зазирав в очі тим, хто сьогодні опинився на майже недосяжній висоті. Тоді в їхніх поглядах були розгубленість і страх. Що інколи змінювався сумнівами. Тепер же там — порожнеча. Віддзеркалювана в лубочних медальках і триплексах подарованих списаних бронемашин. 

Нікому не нав'язую своєї думки, просто ділюся з тими, кому вона цікава. Вони, як на мене, — тимчасові. Не добре — не зле. Не зрада — не перемога. Відходи. Данина часові. Спритні, солодкоголосі, марнослівні, метушливі. Які крадуть так само жадібно. Але полохливо озираючись. Готові здати засвіченого партнера, але нездатні відмовитися від крадійства чи "дахування". Чи то газу, чи "контрабасу", чи наркоти. Рефлексивні на уколи, але глухі до ударів. Навіть не знаю, чому. Чверть століття караюся питанням: чому політикам абсолютно відмовляє інстинкт самозбереження? Чому щоразу чую: "А нас за що? Ми ж свої!" 

Вони такі, які є. Інших не було. І немає. Поки що. Це не так їхня вина, як наша біда. Вони нічого не зрозуміли про час, який примусив світ поважати їхню країну. У нас не було інших, у них не було конкурентів. 

Будуть. 

Звідки впевненість? У найрізноманітніших сферах додалося людей не з порожнечею, а зі смислом в очах. У Краматорську, Одесі, Житомирі, Миколаєві, Тернополі. Особисте відчуття, не більше. Соціологія цього, боюся, не покаже. Та вона й у вересні 2013-го не дуже тішила. 

Все тільки починається. І тільки від нас залежить сценарій розвитку.

Полную версию колонки Сергея Рахманина читайте на сайте Zn.ua

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев

Последние новости

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Мы рекомендуем ТОП-10

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: