5 декабря 2016, понедельник

Каста генетических лузеров. Забужко – о том, зачем в Украину пускают российских «варягов»

Оксана Забужко: Почався Великий Ісход російських політеліт із свого «Титаніка» в наш теплий край

Оксана Забужко: Почався Великий Ісход російських політеліт із свого «Титаніка» в наш теплий край

«Принимая к себе российских «варягов», мы рискуем не только потерять собственное будущее, но еще и стать «разносчиком заразы» по целому глобусу», - утверждает писательница Оксана Забужко в своей колонке для «Радио Свобода»

Отже, почалося. Те, що так давно й настійно передрікали Україні «інтелектуальні меншовики» (серед них і аз многогрішная), – Великий Ісход російських політеліт із свого «Титаніка» в наш теплий край, «где все обильем дышит», за зразком 1918 року (гетьман Скоропадський перевертається в труні, як курча на рожні!), – почалося, проект стартував. Поганенько, правда, стартував, криворуко, як і все, що «мейд ін Раша»… Але можна не сумніватися: «новоодеситка» Маша, яка так гучно, за точною формулкою, народженою соцмережами, «провалила співбесіду з українським народом» і отримала після цього український паспорт, – це тільки перша ластівка, випущена на нас із російського «ведмежого лісу». Будуть інші, і Маші, і ведмеді, – і далеко краще підготовлені.

(…) Питання, що саме можуть нам «показати» люди, весь політико-управлінський досвід яких дається вичерпно описати одним реченням – «Як знищити свою країну та зберегти при тому свої капітали», – є, розуміється, риторичним. Принаймні Міхеїл Саакашвілі мав би розуміти, що брати на роботу «соцпрацівницю» з країни, котра посідає перше місце в світі за статистикою дитячих самогубств (sic!), – це нічим не ліпше, ніж пропонувати очолити конституційну реформу вихідцям із політеліти КНДР.

Не біймось нарешті сказати це вголос тільки тому, що Путін «нас випередив» (а він же й попереджав, хихикаючи: «Кто обзывается, сам так называется!»): з точки зору всіх стратегій гуманітарного розвитку (читай – з точки зору життєвих інтересів суспільства) сучасна Росія становить собою стовідсоткову, хоч зараз у підручники, failed state. Відповідно всі її еліти – байдуже, «запутінські» чи «протипутінські», – то, за визначенням, каста ґенетичних лузерів: паразитична «колонія термітів», яка, вижерши до щирця одне дерево, здатна переселитись на друге з хлестаковською «легкістю незвичайною» – з тої простої причини, що з своїм «деревом» органічно не пов’язана і їй абсолютно однаково, «кого їсти».

Сучасна Росія становить собою стовідсоткову, хоч зараз у підручники, failed state. Всі її еліти – каста ґенетичних лузерів

Ця «незакоріненість еліт» – феномен чисто російський, і, не зрозумівши його та наївно приймаючи до себе російських «варягів» на загальних правах «іноземних фахівців», ми ризикуємо не тільки втратити власне майбутнє, а ще й несамохіть стати «рознощиком зарази» по цілому глобусу.

Спритний Володимир Ленін свого часу правильно цю хворобу визначив (і блискуче на ній зіграв!), коли оголосив, що в Росії є «дві нації» – експлуататори («верхні десять тисяч») і експлуатовані (безправні «трудящі маси»), і ці «дві нації» одна одній цілковито чужі й навіть погано між собою знайомі (він, правда, ще й твердив, ніби це «в кожній нації» так, а це вже чиста хуцпа, бо становлення еліт у Європі відбувалося зовсім іншими, ніж у Росії, шляхами, і навіть у Польщі, з якою нас єднає вдвічі довша, ніж із Росією, спільна історія, еліти завжди зберігали щодо «народу» реґульований правом прямий представницький статус, чого в Росії з її «двома націями» не було й близько, і вихованцям російської школи досі в голові не міститься!)

Сьогоднішня, цілком собі людоїдська, московська примовка «за МКАДом жизни нет!» – це, властиво, нова версія тої самої споконвічної моделі «ресурсної імперії», в якій рабам призначено вже не обробляти землю, а «обслуговувати трубу» (а для цього, як хвалився в приватній розмові один із «МКАДишів», «и 20 миллионов населения хватит»!), – а «верхнім десяти тисячам», чи скільки їх там нині налічується вкупі з обслуговуючим персоналом «дворових людей» (журналістів, митців-скоморохів та інших «культурних еліт»…), належить «зображати собою Росію» – удавати, всіма доступними інформаційній добі засобами, ніби їхнє «інопланетянське», штучно виплекане коштом розореної 1/6 земної тверді, гламурне життя – це й є правдива Росія-матушка: ласкаво просимо в наше потьомкінське село, дорогі хохли!..

Я не буду тут спинятися на тому, як довго й «політтехнологічно» вішалася ця локшина на вуха «дорогим хохлам», щоб вони врешті, в масі своїй, таки повірили, ніби «в Росії живуть краще» – а відтак, ніби тамтешні прибульці здатні їх чогось корисного «навчити». Прозріння того кримського авіадиспетчера, який нарікав на інтернет-форумі, що з переведенням аеропорту на стандарти РФ він вернувся «на 30 лет назад» (тридцять, Карл!), та тих мешканців окупованого Донбасу, чиїм «багатим життям» (у Донбасі! багатим!) от уже рік не надивуються недогодовані тульські й пензенські «освободітєлі», – перевідкриття, себто, того відомого з класики факту, що таки справді є, як і споконвіку були, «дві Росії», виструнчені «по владній вертикалі», – видима й невидима, «панська» й «кріпацька», «МКАД» і «Замкадьє», – і що нам усі 15 передвоєнних років були обманом видавали першу за другу, тоді як порівняно з тою другою навіть найдепресивніші закапелки нашої окраденої «пост-УРСР» можуть здатися «за Європу», – таке серендіпіті на наші ЗМІ поки що не зійшло, і, за всіма ознаками, сходити не збирається.

Українська інформаційна машина, мов нічого не сталося, продовжує, як і всі 15 передвоєнних років, готувати «МКАДівській» колонії термітів комфортний український «плацдарм для висадки» на час, коли нинішня РФ «піде на дно»: в ЗМІ й далі панує, на повному серйозі, культ «російського експерта» (що це, до речі, за професія така?), і поки кращі уми людства збирають конференції та сушать голови над тим, яким новим словниковим терміном схарактеризувати сучасну російську «журналістику» (оскільки вона точно НЕ журналістика, і навіть уже й не пропаґанда, а окрема потужна, токсична індустрія системного марення, з чим людство в реалі досі ще не стикалося), – у нас «понаєхавших» російських «журналістів» і далі, не кліпнувши оком, беруть в українські ЗМІ на працю – замість ставити «зачумлених» на карантин…

Тож дівчинка Маша прибула «на готове» – на добре угноєний ґрунт. І люди, які «висватали Міші Машу», навіть не поклопотавшись забезпечити її хоч скільки-небудь переконливою, для одеського віце-крісла, «леґендою» та навчити, що їй слід, а чого не слід казати в Україні на публіку, мусили бути сильно подивовані, виявивши, що «публіка» в Україні – це не те саме, що їхнє «Замкадьє»: що вона реальна і має власну волю, політичну в тому числі. (І коли з неї, навіть у геть злиденному-безробітному місті, на московський взірець поглумитись «блінамі с лопати», чи то пак – гречкою з вантажівки, – вона все одно знайде спосіб ту волю продемонструвати: гречку забере, а голосувати не піде: як Маланка у Fata Morgana – «ми бідні, але чесні».) І з нею, виходить, треба рахуватись – бодай на те, щоб розуміти, як зграбніше її обдурити.

Гадаю, наступного разу вони підготуються краще. Стежмо за руками.

(…) Час би комусь із наших науковців врозумливо розтлумачити їм, що СРСР пустився духу не тільки з економічних причин – а, далеко не в останню чергу, тому, що на час його розпуску всі «соціальні ліфти» в системі були давно й наглухо закриті, – а така система принципово нежиттєздатна. І що саме тому реформи в Україні мають бути не «для Заходу, щоб дав грошей», – а для того, щоб зняти блокування з цього потенціалу: вдихнути життя в машину, яка інерційно «докручує» свої оберти так само, як і її «материнська плата» зі столицею в Москві… І що тоді, коли «всередині клубу» закінчилась «лавка запасних», «свіжу кров» треба вливати не за рахунок «старших братів по клубу» – а, в першу чергу, за рахунок «відкритих шлюзів» у себе вдома (почавши з прозорого фінансування виборів за державний кошт, авжеж, і з обіцяної ще 2004 року програми повернення з-за кордону українських фахівців, і ще цілої купи «некосметичних» реформ – усього не перелічити). І – найсмішніше – що це в їхніх-таки власних інтересах: куди більше, аніж усі проекти з «перезавантаження Росії в Україну», які можуть нашептати їм дяді з ведмежого лісу.

Якщо вони цього не зрозуміють – фінал їхній буде куди швидшим, ніж можемо сьогодні уявити. Але то вже буде катастрофа для цілої країни, для нас усіх. Тому, нема ради – треба йти еволюційним шляхом…

І першим кроком на цьому шляху має бути – впорядкування інституту громадянства.

Уточню: я не проти «варягів» як таких (залежить, яких). Ладна навіть припустити, що з нашим характером корупції саме їхня поява в державному апараті (знов-таки, належним чином дібраних!) може в найстисліші терміни виконати необхідну «асенізаторську» функцію, хоч трохи прочистити Авгієві стайні... Але я рішуче й категорично проти збільшення, за рахунок «чужої номенклатури», і так давно «канцерогенного» для України «російського розриву» між «елітами» й «народом»: це однаково, що лікувати задавнену хворобу вприскуванням все того самого хвороботворчого віруса – рано чи пізно результат буде смертельним. Ще раз повторю – для всіх. (Орвел в труні ще не перевертається, але вже заворушився!)

Усі без винятку «варяги» (а на добрий лад, то й чимала частина нинішнього українського політикуму!) мають пройти ту процедуру, яка в 1920-і, коли більшовики ще вимушено «залицялися» до нашого незамиреного краю, а «автохтонів» у держапараті УСРР не набиралося навіть на віддалену подобу «української влади», отримала була точну назву – «коренізація». В сучасних європейських країнах цій процедурі відповідає екзамен на громадянство – куди входить обов’язковий пакет із знання державної мови, історії, культури, політичного устрою, – і присяга на вірність своїй новій батьківщині. Це – той абсолютний мінімум, «санітарний кордон», що його Україна, як держава, в якій сьогодні, без перебільшення, вирішуються долі цілого континенту, просто зобов’язана впровадити, якщо ми хочемо, щоб нас поважали. І щоб із нами рахувалися – в тому числі за переговорними столами.

Просто – перед паспортом із тризубом має бути виставлена пропускна планка. Для початку хоча б така, мінімальна: на рівні грудей останнього нашого загиблого воїна…

А про решту поговоримо потім.

Полную версию колонки Оксаны Забужко читайте на сайте «Радио Свобода»

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев

Последние новости

ТОП-3 блога

Читайте на НВ style

Мы рекомендуем ТОП-10

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: