Чим був український Майдан грудня 2013 - лютого 2014

Майдан: життя або смерть

21 ноября, 2014
Про феномен Революції гідності, її людей, підґрунтя та наслідки, а також про народження цілого нового міфу Європи - сьогодні, в річницю Майдану, розмірковує поет Андрій Бондар


Чим був український Майдан грудня 2013 – лютого 2014? Визначити його природу непросто. Не можна рубонути з плеча й дати однозначне визначення. Досі перебуваючи всередині процесу, у свіжих травмах і ранах, радощах і ейфорії Майдану, несила авторитетно визначити, чим він був, водночас не будучи чимось іншим.

Авжеж, ми маємо хронологію подій, яку можна простежити до години, ми володіємо цілим архівом людських історій і спогадів, терабайтами візуальної інформації, аудіо і відео, морями конспірологічних теорій і горами політтехнологічних гіпотез. А психологи та психіатри – історії психічних хвороб і відхилень. Хоча де знайти психічно здорового психолога і психіатра після Майдану...

Майдан мільйонів облич

Однак авторитетно заявити “Майдан був ...” не наважиться ніхто. Точніше, може, і наважиться, та хто ж йому повірить. На Майдані в кожного була своя думка, ідея, правда. Майдан був живим процесом, де гормональні колективні вибухи чергувалися повним штилем і апатією, справжня війна поступалася тривожному перемир’ю, а доброта приходила на зміну ненависті. Сьогодні ти міг напоїти ворога чаєм і віддати йому півпачки сигарет, а завтра отримати від нього кулю в око. Сюди кожен ішов зі своїм багажем, зі своїми скелетами в шафі, уявленнями про цей світ, життєвими установками, досвідами. Навіть моральні установки в людей бували різні. Майдан мав мільйони облич.

Можна сказати “Майдан був революцією гідності” або “Майдан був виступом за європейські цінності”, але це буде лише частиною великої картини, окремим її фрагментом. Бо, крім гідності та європейських цінностей, тут була воля і справедливість, солідарність і хоробрість, війна проти системи і національно-визвольна боротьба, протистояння громадянина з державою і велика геополітична провокація, всенародний фестиваль креативу і вибух нової естетики спротиву. Зрештою, тут було щось значно важливіше, посутніше, щось таке, що стосувалось головного людського питання – боротьбою за виживання з надією на нове життя. Бо від усього, що обіцяла нам майбутня історія віяло лише руйнацією, тліном і смертю. Так, питання стояло саме так: життя або смерть.

Так само можна сперечатися про дату початку Майдану. Одні кажуть, що він почався 21 листопада, коли журналіст “Української правди” Мустафа Найєм покликав усіх під стелу Незалежності із парасольками на чай. Другі вважають, що все почалося з ранкового побиття студентів із 30 листопада на 1 грудня і дзвонів Михайлівського Золотоверхого. Треті цілком резонно припускають, що саме перший велелюдний виступ 1 грудня, коли на вулиці Києва вийшов перший мільйон громадян, і подальша провокація на Банковій, дали початок масовим протестам. Четверті взагалі дотримуються думки, що серйозні ігри почалися 16 січня, після прийняття Верховною Радою репресивних законів. П’яті схильні починати розмову з кривавого Хрещення 19 січня, коли було кинуто першого “молотова” на Грушевського. Шості наполягають на не менш кривавому Дні Злуки 22 січня, коли Майдан отримав своїх перших мучеників – Ніґояна, Жизневського і Сеника. І кожен із них по-своєму правий і має рацію. Бо для різних людей Майдан починався у свій день. Були навіть люди, які вперше вийшли на Майдан 19 лютого, щоб залишитися там назавжди.

Головна особливість у тому, що Майдан не був політичним монолітом, не мав єдиного центру прийняття рішень і не зводився до певної вертикальної структури. Основні вимоги змінювалися від наївного “Підпиши!” в останній тиждень осені, зверненого до Януковича, який поїхав на саміт ЄС до Вільнюса, через відставку уряду Азарова у грудні-січні, до відставки Януковича. На Майдані не було “єдиного лідера”. Одні вважали це великою проблемою, оскільки хтось мав за все це взяти відповідальність і бути єдиним повноважним представником на перемовинах із владою. Другі, навпаки, страхували себе від персоніфікації “нової” влади, а заразом і можливих розчарувань у майбутньому. Саме ці другі не хотіли наступати на старі ющенківські граблі Помаранчевої революції листопада-грудня 2004 року.

Фоторастяжка 2
Помаранчева революція - предтеча Євромайдану

Зрештою, від самого початку тільки місце і час поєднували ці дві, здавалося б, чимось схожі події. Обидва Майдани почались на тому ж місці – Майдані Незалежності – й у той же час – 21 листопада. Однак на помаранчевому Майдані 2004 з його легкістю та фестивальним духом було головне: переконаність людей у тому, що влада не почне вбивати. Ми тоді наївно скандували “Міліція з народом!” – і міліція, сором’язливо ховаючи очі й посміхаючись, зберігала нейтралітет. Ми кричали “Схід і Захід – разом!” – і нам здавалося, що між ними нема і більше ніколи не буде жодних суперечностей. Ми кричали “Ющенко!” – і думали, що поміняти ним Кучму буде достатньо.

Події Помаранчевої революції тепер здаються якимись технологічними й імітаційними. Хоча невідомо, що вона імітувала: Париж 1968 року, “Празьку весну” чи, може, Вудсток. Київ листопада-грудня 2004 року був страшенно кайфовим, закоханим, вітамінізованим містом. Настільки безжурним і піднесеним, що більше нагадував веселу службу у протестантській церкві з піснями й танцями. Недарма в описі тих подій навіть саме слово революція іноді беруть у лапки. На сцені було багато музики і спецефектів. Ми впивалися своєю ейфорією, добротою, взаємодопомогою. Тоді здавалося, що важливі речі слід робити легко. Ми нікого не били і ніхто не бив нас. “Помаранчевий Майдан” багато чого собі намріяв, але по-серйозному мало що втілив. Ми більшою мірою хотіли бути оновленими, ніж були насправді. Ми ще схильні були перекладати відповідальність за свою долю на інших – міжнародних посередників, опозиційних політиків чи персону лідера. Хоча, ніде правди діти, саме тоді, у 2004 році, ми вперше й відчули по-справжньому, що таке дух свободи.

Однак тоді й Путін був молодшим і менш сміливим, тільки виношуючи агресивні плани щодо України, і Янукович мало чим нагадував хитрого Кучму, який за допомогою помаранчевих подій ще на п’ять років відтермінував прихід донецького клану до влади. Змінилася за ці дев’ять років і структура громадянського суспільства, виник потужний волонтерський рух, з’явилося нове покоління студентів, уже народжених у незалежній Україні. А так званий “середній клас”, який перебував у 2004 році на початкових стадіях розвитку, на 2013 рік сформувався як потужний соціальний прошарок зі своїми особливими цілями й інтересами.

Революція соціальної комунікації

Крім того, 2004 рік вирізнявся слабким розвитком глобальних соціальних мереж і відсутністю смартфонів. Спосіб суспільної організації та комунікації був принципово іншим. Хоча єврореволюція почалася, ще за інерцією використовуючи засади “естрадної демократії” помаранчевих часів, у ній з’явився приниципово новий ступінь спілкування. Євромайдан був передусім революцією в соціальній комунікації.

Випробувані в подіях “Арабської весни”, Facebook і Twitter стали не просто посередниками у спілкуванні та організації активності, а справжньою лабораторією сенсів та ідей. Написаний вночі статус у Facebook мав усі шанси знайти своє втілення вже вранці. Революціонери носили інтернет із собою у смартфонах на мобільних платформах Mac OS i Android. Властиво, перший вихід людей на Майдан був організований через Facebook журналістом Мустафою Найємом: “Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться.” Готових вийти виявилося десь із півтори тисячі, а через десять днів центральні вулиці Києва були заповнені сотнями тисяч громадян.

Революція креативу

У поєднанні інтернету з сарафанним радіо і дзвонами Михайлівського Золотоверхого на Євромайдані сполучились сучасність із архаїкою. Ген української непокори шукав і знаходив нові методи боротьби та сконденсував у собі розмаїті архетипи українського та світового спротиву. Євромайдан був своєрідною мозаїкою історичних епох: антична катапульта й середньовічне давньоруське віче, козацька демократія та махновська вольниця, барикади Паризької комуни й конспірація Української повстанської армії, європейські вуличні бої 1960-х і польська “Помаранчева альтернатива” початку 1980-х. І це тільки те, що впадає в око з першого погляду.

Майдан став креативним простором для втілення найнесподіваніших соціокультурних ідей. Коли ми аналізуємо переворот у політичній свідомості, зміну моральних установок, то неможливо не згадати одну його важливу рису: Майдан насамперед містив принципову нову для українців естетику відкритості та творчої інтуїції.

Недарма серед бойових і допомогових сотень Майдану була незліченна “Мистецька сотня”, а “Мистецький Барбакан” художників і архітекторів навпроти станції метро “Хрещатик” символічно охороняв підступи до однієї з барикад. Там проводилися літературні читання та наукові лекції, імпровізовані виставки художніх робіт і неформальні зустрічі з митцями. У грудні-січні біля Лядських Воріт ентузіасти організували “Відкритий університет” зі розкладом лекцій і запрошенням серйозних науковців. В “Українському Домі” на Європейській площі досить довго працювала бібліотека і лекторій. Окрема тема – спонтанний креатив протестувальників. Плакати, стікери, наліпки, написи, карикатури, коломийки – усе це не лише ілюструвало, а іноді й формувало порядок денний Майдану.

Фоторастяжка 5
Десакралізація влади

Якщо Помаранчевий Майдан 2004 року лише неприємно полоскотав владу, яка, втім, ще зберігала ознаки людської нормальності, то Євромайдан вдався до прямої дії – її повної десакралізації. Мова не лише про владу державних інституцій або персоналій, а й владу символів, які поколіннями тяжіли над українським суспільством.

Захоплена у грудні будівля Київської міської ради на кілька місяців стала революційним штабом і гуртожитком. Велика помпезна зала засідань, у якій десятиліттями промовлялися порожні слова в радяснькі часи і провертались злочинні оборудки в перші 23 роки незалежності, вже ніколи не поверне собі ні офіціозної величі, ні шанобливого ставлення. А знесення на Бесарабській площі “головного Лєніна” поклало початок звільненню від старих радянських символів по всій країні. Символічна десакралізація влади стала підтвердженням серйозних намірів революції і щодо живих її носіїв.

Тактика і стратегія

Майдан не був монолітним явищем. Ні, він бував різним у різний час: поділеним на політичну та громадську фракції, на “сцену” і “протестувальників”, єдиним як одне ціле, тихою гаванню і полем битви, пасивним стоянням і активною дією, депресивним і радісним. Емоційні гойдалки від настроїв поразки до почуття перемоги були його звичною атмосферою. Звідси походить досить поширене враження стисненого, сконденсованого часу, коли інформаційний привід живе мінімум кілька годин – максимум два-три дні, а між початком і кінцем одного тижня зяє провалля розміром в епоху. Так само стрімко під впливом різних чинників – насамперед ескалації владного насильства – змінювалася тактика поведінки майданівців.

Почалось усе зі стоїчного стояння у перші десять днів. Лейтмотивом першого етапу були постійно повторювані мантри про “мирний протест”. І справді, ніхто не мав наміру вдаватися до насильницьких дій. Увесь початковий гандизм і непротивлення злу насильством були перекреслені ранковим побиттям мирних студентів з 30 листопада на 1 грудня. Події наступного дня на Банковій продовжили травматологічну історію, яка впродовж усього часу нагадуватиме кардіограму. Кілька спроб нічних зачисток Майдану продемонстрували дивовижну здатність цієї структури упродовж кількох годин збільшувати свою чисельність від кількасот осіб до кількадесяти тисяч. Насильство породжувало протидію – спочатку мирну, а згодом, після прийняття Верховною Радою репресивних законів 16 січня, дієву.

Стояння людей було шляхетним і стоїчним, але воно не могло бути вічним, особливо в тих умовах. Психологія протесту вимагала виходу за межі “обложеної фортеці”, на яку почав перетворюватися Майдан. Тому цей вихід відбувся. Знесилені безрезультатністю чекання, політичною пасивністю опозиційної трійці і спровоковані репресивними законами 16 січня, люди вийшли за межі майданівських барикад. Криваве Хрещення на вулиці Грушевського 19 січня принесло нові травми, а 22 січня поклало початок мартирології Майдану, коли влада, яка жодного разу за два місяці не пішла на жодну поступку і компроміс, не виконала жодної політичної вимоги, почала вбивати. Період кінця січня – початку лютого характеризувався справжнім терором карних органів і пов’язаних із владою кримінальний структур, так званих “тітушок”. За кілька тижнів активісти Майдану відчули на собі всі принади тоталітарного суспільства зі спаленням автомобілів, побиттям, стеженням, викраденням і вбивством.

До самого розстрілу Небесної сотні та втечі Януковича і його кліки саме “Груша” стала головним епіцентром подій, тоді як Майдан виконував роль своєрідного тилу, бази та сховища. Події трьох останніх днів – 18-20 лютого – остаточно пов’язали владу зі злочинами проти людяності і провели червону риску, після якої почалась уже зовсім інша історія.

Фоторастяжка 7
Люди Майдану

Чого вони хотіли? Невже лише підписання угоди, відставки прем’єра Азарова і президента Януковича? Ні, політичні вимоги були лише приводом для повстання. Проти влади вийшли люди, які навчилися за останні 23 роки існувати й виживати без держави. Їм, цим людям, насправді від держави потрібно було небагато – безпеки, справедливих податків, зрозумілих правил гри, законності та, звісно ж, громадянських свобод. Їм не була потрібна влада. Вони спокійно могли існувати без неї. Їм краще взагалі без жодної влади, ніж із владою, що не може забезпечити атмосферу, в якій насправді вони все можуть зробити самі. Влада, яка несла загрозу, стягувала несправедливі податки, грала без правил, зруйнувала судову систему та підважила всі можливі свободи, в таких людей викликала презирство й гнів.

Авжеж, сказати, що Майдан підтримали всі прошарки суспільства, було би явним перебільшенням. Ні, тут об’єдналися люди, які змогли піднятися до розуміння “спільної справи”. Саме так, до речі, й перекладається поняття “республіка”. Саме цей республіканський дух і дав ляпаса квазі-монархії Януковича з його придворною візантійщиною та круговою порукою владної вертикалі. Зажрані “батьки” нав’язували людям дії бандитський патерналізм, який спрацьовував із працівниками бюджетної сфери, люмпенами та силовиками, а от з ними – не спрацював. Виявилося, що цим людям не потрібні подачки, кості й недогризки з владних столів. Ці люди покинули кожен свою ділянку, за допомогою якої навчилися жити й виживати, й вирішили інвестувати у свою свободу самі – гроші, час, нерви, сили, пристрасть. І, як виявилося згодом, життя також. Втім, ніхто не сумнівався, що Янукович – не Кучма, і для того, щоб залишитися при владі, буде стріляти, калічити і вбивати. Також ніхто не мав сумніву в тому, що від самого початку Майдан протистояв самому Путіну і його розгалуженій системі агентів впливу.

На Майдані виник образ українського суспільства небаченого рівня самоорганізації та солідарності. З одного боку, воно було вкрай порізнене й атомізоване – в ідеологічному, мовному, культурному, релігійному та класовому плані. З другого ж боку, воно було єдиним у речах елементарних: нам не потрібні ваші санкції і ваш високий дозвіл, ми нічого не будемо у вас просити, ми вас не боїмося, а все самі візьмемо і зробимо. Таким, як на мене, були головні мотивації. Їхній елементарний рівень. Політики майбутнього, які зрозуміють, що слід виходити з цих простих принципів організації життя, будуючи нову країну, і врахують цей настрій, самі матимуть майбутнє.

На Майдані мимоволі сформувався союз індивідуалістів у якійсь макабричній, дивній анархо-ліберально-націоналістичній атмосфері. Усім без винятку потрібна була лише свобода. І кожен у гасло “Слава Україні! Героям слава!” вкладав щось своє, маючи на увазі спільне. Саме тут було поламано чимало стереотипів про український характер. З’ясувалося, що “моя хата скраю” – це вже зовсім не про нас, а про якийсь інший, доісторичний народ. А образу егоїстичного, скупого і тупуватого хохла прийшов на зміну інший персонаж – впертий і послідовний альтруїст, здатний піднятися над власними інтересами. Разом із подоланням звичних національних стереотипів, саме на Майдані відбулося остаточне прощання з “совком” і його родовими травмами – пасивністю, відстутністю амбіцій і пересічною сірістю. По-справжньому модними стали ініціативність, нестандарність мислення й відповідальність.

Серце Європи

Коли ще у грудні 2013 року відомий французький філософ Анрі-Бернар Леві сказав на сцені Майдану свою ефектну фразу “Серце Європи б'ється в Києві”, це спочатку здалося авансом, а десь навіть і приємною формальністю, компліментом, підбадьорливим дружнім поплескуванням. Ніхто б не міг так швидко дорости до такого статусу. Столиця країни, проїденої корупцією і пограбованою бюрократично-кримінальною системою не могла отак ні сіло, ні впало стати європейським серцем.

Однак згодом з’ясувалося, що філософ ще тоді, на самому початку, мав рацію. Так, саме зависнувши між двох світів, між Сходом і Заходом, свободою та тиранією, життям і смертю, і можна було повернути європейським цінностям їхній справжній сенс. Заспокоєна і безконфліктна Європа роками сприймала Україну як валізу без ручки, змирившись із нашим підросійським і проросійським статусом. Словосполучення “втома від України” перетворилося мало не на політологічний термін, а останні ганебні “віражі” Януковича з асоціацією просто могли назавжди поставити на Україні великий жирний хрест. Могли, якби не Майдан.

Чи міг факт непідписання всього лише якоїсь угоди про асоціації з ЄС спровокувати справжню греко-перську війну? Цього ніхто не сподівався і ніхто не чекав. Неготовність Європи вчасно й адекватно реагувати на події в Києві відбилася на вайлуватості неповороткої бюрократичної машини й політиці постійного дипломатичного вмовляння Януковича й задобрювання Путіна. Натомість Майдан показував зуби, кидав вогняні коктейлі, будував барикади і мерз на морозі. Підозріла Європа примружувала око і вишукувала в Києві ксенофобів і фашистів, постійно відкладаючи на потім важливі рішення. Вона не вірила нашим діям і нашим словам. Їй знадобилася смерть Небесної сотні для того, щоб зрозуміти, наскільки все серйозно, і зробити, нарешті, рішучий крок.

Саме Майдан дав зрозуміти Європі, що європейські цінності – не даність, яка автоматично передається від покоління до покоління, не ВВП на душу населення, не суспільство всезагальної ситості, не пересування без віз, не набір зачовганих порожніх словесних оболонок, оформлених в міждержавні угоди та конституції, а кров і піт, страждання і жертва, розтрощені кістки та пробиті кулями серця. Що саме тут, на передовій боротьби з російською імперією та її маріонетками, всі їхні притрушені пилом десятиліть цінності знаходять свій справжній сенс. Тут і тепер.

Коли Європа востаннє проливала кров за європейські цінності? Коли востаннє замислювались над цим питанням? Коли востаннє почувалася по-справжньому загроженою? Українці стали першими європейцями в новітній історії, які за ці цінності поклали сотні життів. З’ясувалося, що цінності Майдану, його людський подвиг і є головною європейською цінністю. Так, не багато і не мало: життя або смерть. Так народилося нове життя континенту. Так народився новий міф Європи. Далі буде.

коктейли