4 декабря 2016, воскресенье

Как украинское телевидение помогает Кремлю

комментировать
Без тщательной «домашней работы» со стороны украинских телеканалов Россия не смогла бы вторгнуться в нашу страну

Нещодавно з колегами намагалися згадати і зрозуміти, як сталося, що українське ТБ стало таким, яким воно є: дуже невибагливим, а в слові журналістика літера “ж” все частіше читається як “д”.

Після розпаду СРСР у ящику з’явилися ще дуже нестабільні перші кабельні канали, але вже з небаченими раніше диснеївськими мультиками, кліпами й термінаторами. Думаю, багато хто згадає, наприклад, tetAtet. Тоніс, Зірка телебачення України, Ютар, ТВ-Табачук, Гравіс — це новопостале пострадянське ТБ було наївним, але вже іншим, нашим. Чого вартий був лише “Альф” та ранні гострі новини Канішевського. У 1995–98 роках. З'явилося чимало теперішніх загальнонаціональних каналів — Інтер (тоді бліда копія російського “Пєрвого”), 1+1, СТБ, Новий. Утім, не встигши стати на ноги, ЗМІ стали об’єктом тиску з боку оточення тодішнього “доброго господарника”: темники, що призвели до журналістської революції 2004 року, та перші падіння — в 2002 році Ютар припинив мовлення. А в 2004 році тоді чи не єдиний опозиційний канал, 5-й, відчув холод із боку регулятора.

Після нетривалої відлиги з приходом директора автобази почалася нова ера українського ТБ — “Плюси”, які до того часу виробляли цікавий інтелектуальний продукт, були переформатовані новим власником на “канал юних вампірів”; “Інтер” після загадкової смерті Плужникова потрапив до рук Хорошковського, щоправда, зі швидкою еміграцією схеми власності на Кіпр, а “Зірка телебачення” стала каналом “для справжніх мужчин”. До того ж, регулятор провів абсолютно незаконний конкурс, хитромудро назвавши його “збором пропозицій учасників ринку щодо розбудови ефірно-цифрового простору”, щоб оприявнити суб’єкта, що мав забезпечити транспорт для трансляції всього цього кагалу в цифрі, в результаті чого постав чарівний суб’єкт із невідомим власниками і необмеженою відповідальністю — “Зеонбуд”. А трохи згодом провели ще й регіональний конкурс, у якому чомусь не стало місця для місцевих мовників із більш ніж десятирічним стажем, зате з’явилися нові обрії для радіо, а також такі канали, як п'ять ТРО під брендом “112”, які тепер розсилають слізні скарги за кордон, доводячи, що в Україні пресують опозиційні канали. На цьому тлі було чутно багаторічні обіцянки створити суспільне мовлення, хоча й тут фантазія деяких телеменеджерів чи голів Держкомтелерадіо дійшла до того, щоб в Україні було й державне, й суспільне мовлення.

Історія українського ТБ — це пам’ятник зажерливості й концепту “гроші не пахнуть”

Історія українського ТБ дуже сумна, адже невелика група справжніх журналістів, для яких свобода слова, честь професії, професійні стандарти — це не пафосні слова, а життєве кредо, опинилися між вогнів. З одного боку ті, хто інерційно із совка продовжував любити владу, з іншого ті, хто в умовах дикого держапарату розуміли, що завтра буде “маски-шоу”, з третього олігархи, які купили цяцьку й водночас машинку керування електоральною масою, з четвертого — комса, яка дорвалася до влади і єдиним бажанням якої була нажива, та інертне населення, готове споживати те, що лилося з чорного ящика. Багато хто боровся, але зрозумів, що в такому компоті місця для них немає. Багатьох просто “зачистили” з ефіру. А місця звільнених радісно наповнили випускники десятків українських вишів, без життєвого досвіду й пам’яті, зате з прагненням зірковості й високих зарплат.

Історія українського ТБ — це пам’ятник зажерливості й концепту “гроші не пахнуть”, а також хороший приклад того, що ворогу не обов’язково мати зброю. Причому це стосується як власників ТБ, так і медіаменеджерів та журналістів. Перенасичений і роздутий медіапростір не здатен мати стільки джерел фінансування (читай — реклами), бо радянська кучмо-азаровщина не ладна була створити сприятливий бізнес-клімат. Тож ефіри телеканалів, не маючи бюджетів на щось пристойне, сповзали до ментівсько-прокурорсько-петросянівського трешу, люб’язно запропонованого сусідньою державою. ТБ та й медіа загалом, не будучи бізнесом, ставали ляльковими шоу в руках своїх керманичів. Де ти можеш бути “зірковим та успішним”, поки ти в дозволених рамках. Чи могла за таких умов постати якісна журналістика — питання риторичне.

Вже не раз лунала теза, що просто так, без ретельної “домашньої роботи” з українського боку Росія не могла би вдертися в Україну. Навіть ефірний каналізаційний потік російських “телеканалів” не мав би такого впливу, якби не дії “наших” медіа, які в гонитві за рейтингом і примхами телеглядача спустилися до рівня ССС (секс, страх, сміх...) і, певно, спустилися б і далі, якби не були обмеженими Кримінальним кодексом. Гроші ж не пахнуть. Але не тільки гроші. Знайдені плівки Студії Ніпкова показали, що Геббельс не нехтував пропагандою на ТБ, але ж 80 % контенту було чистою розважалівкою. Збіг?

Культ меншовартості, замішаний на українофобії, що вилився у страждання людей у підвалах, замордованих священників, мільйони внутрішньо переміщених осіб, тисячі загиблих через посталі кримінальні “республіки”, — цей культ плодився тут роками, десятиліттями, й робили це аж ніяк не “ввічливі люди”.

Чи розуміє великий реформатор Кучма або його артхаусний зять Пінчук, чи розуміє велика телеменджерка Безлюдна або вічно молодий Ткаченко, чи розуміють Ахметов, Коломойський, Фірташ, Льовочкін та дрібніші риби, що кожен із них тепер має власне кладовище — кладовище людей, які загинули від рук телерадіопресзомбі? Хоча, можливо, це приклад тієї самої скорботної нечутливості?

Наш час — час парадоксів. Наче в паралельних реальностях працюють нові журналісти, які не бояться знімати зажерливих чиновників, не бояться викривати корупцію у вищих ешелонах влади, які вчаться та набираються знань і досвіду. І в той же час на ТБ й у пресі працюють такі самі молоді “вон там кровь, на ступеньках лежит” або ж “представьтесь, пожалуйста”. Наче метелики, що збирають нектар, такі журналісти легко й не надто замислюючись роблять (чи то пак штампують) матеріали про “який жах, в 4-й блок (Чорнобильскої АЕС – НВ) затікає вода” і одразу ж - про валютні коливання на міжбанку. Решту зробить оператор, що кадрує картинки. Якщо у вас важливий захід, запросіть високих чиновників, і камери злетяться самі, втім, щойно чиновник піде, підуть і камери; до кінця доживе заледве одна, і не має значення, що там у програмі. Втім, ми ж знаємо, що метелики живуть дуже недовго.

Інтернет і уроки війни рано чи пізно вб’ють монополію ящика і друкарні. Новітні ж ЗМІ можуть заманити споживача або безкоштовністю (але ж про безкоштовний сир пам’ятаємо), або якістю, за яку хочеться й доведеться платити. І тут копіпастерство не пройде. Дуже важливо, щоби в Україні виросло, чи то пак визріло, як добре вино, покоління журналістів, які зможуть закласти підвалини іншої, правдивої журналістики і, головне, стати ідеалами для прийдешніх поколінь.

Саме нинішні молоді журналісти здатні закласти підвалини ефективних рад із питань журналістських стандартів та етики ЗМІ (в західній практиці — press council), само- чи співрегуляцію, і головне, що медіа — це таки дуже відповідальний і таки бізнес. Чи зможемо ми впоратися з викликом дурналістики, залежить тільки від нас.

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.