10 декабря 2016, суббота

Империя в умах. Украина должна разорвать связь с СССР

комментировать
Как можно продолжать жить на улицах, названных в честь соучастников убийств миллионов украинцев

Ухвалення декомунізаційних законів розбурхало латентну ностальгію за совком (а разом із тим за дитинством і юністю), у комплекті з якою йде несприйняття української державності. Реакція частини суспільства на цей закон показує, як міцно імперія проростає в розуми людей і як важко її звіди доводиться викорчовувати.

Закон вимагає прибрати комуністичну символіку з українських сіл і міст, перейменувати населені пункти й вулиці, названі на честь людей, що мають руки по лікоть у крові, людей, що активно допомагали нищити українську державу. Також, звісно, прибрати пам’ятники та інші твори мистецтва, написи та інший настінний «арт». При цьому є винятки: недоторканними є пам’ятники й пам’ятні знаки, пов’язані зі спротивом та вигнанням нацистських окупантів з України, а також із розвитком українською культури й науки.

Здавалося б, у державі, що є повнолітньою, такі речі мають виглядати не просто природними, а й дещо запізнілими. І dura lex sed lex — закон є, треба виконувати. Тим паче, що для його виконання є маса можливостей. Натомість, виникають нездоланні перешкоди – від «не на часі», «нема грошей» до «пам’ятник хороший, нехай стоїть».

Муки ненародженості

Цей парадокс є промовистим маркером – ознакою відсутності переродження. Коли дитина народжується, вона переживає, з одного боку, шалений стрес, а з іншого, – життєву необхідність народитись і довести свою здатність до життя як такого. З державою Україна, на відміну від Румунії чи Польщі, 1991-го року такого не сталося. Незалежність була проектом відчайдухів, у чиїх родинах не забули, що таке Україна, але народження малечі відбулось радше через кесарський розтин.

Імперія заповнює простір собою через освіту, виховуючи «правильні» погляди

У 90-ті українці пережили економічний стрес, який, утім, за радянських часів був звичною формою буття: щось шукати, вистоювати, випрошувати, вичікувати. Мати гроші й не мати змоги їх витратити, як за радянських часів, та не мати грошей і не могти купити необхідне, як у 90-ті, є крайнощами одного порядку – різновидами ненормального існування суспільства. Втім, якщо економіка переживала стрес, то в головах мирно поєднувалось голосування за Компартію після молитви в церкві, або ж купівля газети «Советское Приднестровье» за українські гроші.  

Тому, перечекавши перший, буремний етап становлення незалежності, реакціонери повилізали з усіх шпарин і на довгий час стали видатними державниками, реформаторами та іншою мерзотою. Саме тому власну валюту й конституцію ми отримали не відразу, а за п’ять років по проголошенні незалежності. А справжню незалежність здобувають в Донбасі наші брати й сестри лише зараз – своїм життям і кров’ю. І це лише після двох раундів запізнілих переймів: 2004 і 2013-14 років.

Не зазнавши стресу народження, люди й чверть століття потому називають гривню рублем, живуть «на Леніна» чи «на Свердловці», й зовсім не відчувають шизофренічного стану свого існування.

Мавзолей Радянського Союзу

Не дивує українців і пам’ятник червоному командиру Щорсу на київському бульварі Шевченка. Аж так, що перспективи його демонтажу викликають у деяких киян обурення: мовляв, він там «на своєму місці» й гарно виглядає.

Імперія, радянська, російська чи будь-яка, не тримається на самих лише багнетах: на це не вистачило б грошей та людських ресурсів. Імперія заповнює простір собою через освіту, виховуючи «правильні» погляди, а також через мистецтво й масову культуру, занурюючи людину в середовище своїх символів, героїв, образів, легенд і міфів. Так, щоб кожен противник імперії був пригнічений атмосферою сили, стабільності й величі. Тому пам’ятники імперій – це не міські скульптури їжачків чи балерин, а помпезні площі, статуї на п’єдесталах, величезні палаци та храми. Згадаймо околиці Кремля у Москві, що здатні пригнітити індивіда в будь-якій людині, чи завішані свастиками міста нацистської Німеччини.

Пам’ятник – витвір мистецтва, створений для увічнення пам’яті про людей і події. Кого ж ми хочемо увічнити, які події чи інтерпретацію хочемо зберегти? Чи мали б право стояти в публічному просторі Києва пам’ятники, що прославляють події та героїв фейкових новоросій чи «громадянської війни в Донбасі», лише тому, що вони красиві? Zeppelintribüne був, напевно, красивим, але свастику, що становила його органічну частину, з нього зняли. То чому не можна порушити красу радянських будівель, збивши з них серп із молотом?  Чи ж не тому, що так ми визнаємо: СРСР був нічим не кращим за Третій рейх, а отже, ми жили не в «стране, где так вольно дышит человек», а у тоталітарній державі?

Чи має Микола Щорс стосунок до Києва? Ні. Чи був визначним діячем української історії? Не був. То чи місце йому в публічному просторі столиці, та ще й біля залізничних воріт Києва? Якщо цей пам’ятник гарний, – а для того, щоб визнати це, не потрібно бути мистецтвознавцем, – його потрібно акуратно демонтувати й перенести в музей. Як потрібно було давно зробити з Леніним із бульвару Шевченка та Старовокзальної, а також із десятками інших символів темної сторони нашої історії.

Коли я бачу спроби захищати пам’ятник Щорсу (точніше, його позицію саме на бульварі Шевченка) під приводом його мистецької цінності, я згадую «Догвіль»: рабів звільнили, а вони й далі захищають рабовласника.

Коли в центрі міста, на вулиці Боричів Тік, родичка однієї відомої неокомуністки знищила місцеву пам’ятку архітектури, ніхто особливо не обурювався. Як і з приводу знищення десятків інших пам’яток історії та архітектури. А ось фреску – пам’ятку «мистецтва 60-х, 70-х, 80-х» чіпати не можна. Якщо панельний будинок із цією фрескою завалиться, адже він не був розрахований більш ніж на півстоліття, тоді замість панельок мали постати палаци для трудящих, нікого це не обходитиме. То, якщо фреска (і не важливо, зі серпами-молотами чи просто радянська) - така велика цінність і витвір мистецтва, можливо, її потрібно зняти з нестабільного будинку й зберегти в музеї?

Не на часі

Україна перебуває у стані перманентної кризи, тому «не на часі» в ній будь-що й будь-коли, а грошей не вистачає ні на що й ніколи. Ще б пак: аби гроші з’явились, потрібно продукувати щось нове, а не консервувати спогади про ковбасу за 2.20. Не можна жити «на Леніна», їсти морозиво «радянський ГОСТ» і сподіватись розвитку та добробуту від незалежної України. А якщо 24 роки не на часі - може у нас проблема з менеджментом в державі і може треба нарешті замислитися, а кого ми вибираємо?! І зрештою, чи не потрібно подивитися на себе і замислитись: чи не потрібен нам поштовх, аби звільнитись від минулого, яке нас затягнуло?

Що робити з пам’ятниками? «Ленінопад» уже дозволив випустити пару. Решту пам’ятників треба зібрати й розмістити в музеї – чи то радянської окупації, чи радянського періоду, чи імперському. Нехай майбутні покоління матимуть змогу зазирнути в історію й побачити символи імперії. Вирішити, як найкраще розпорядитись пам’ятниками, має не держава, а місцеве самоврядування. Фізичного знищення пам’ятників закон точно не вимагає.

Що робити з назвами? Змінити їх. Навряд чи вам подобалося б на вулиці Лайняній у містечку Гнойовому, чи на вулиці Онопрієнка в селі Ґвалтуївці. То як можна далі жити на вулицях імені вбивць, ґвалтівників, співучасників убивства мільйонів українців, людей, що відкинули нашу країну назад у розвитку на десятиліття? Чому ми так прагнемо зробити своє житло комфортнішим, але не дбаємо про те, що відразу за нашим порогом? Назви – частина нашого середовища.

До речі, перейменування мають ще й освітню функцію: може, нарешті люди почнуть цікавитись історією своїх міст і сіл, полізуть в архіви чи разом із сусідами вигадають нові назви для вулиці – нехай вона буде Медовою чи Квітковою.

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.