6 декабря 2016, вторник

Борьба за независимость от Москвы

комментировать
Цьогорічне 24 серпня було провісником майбутнього дня перемоги. Ми вперше відчули смак незалежності, коли дізналися, як прикро було б її втратити. За це і точиться зараз боротьба – за смак, за сенс, за життя

До 24 серпня 2014 року всі річниці Незалежності були схожими одна на одну як дві краплини води. Безвідносно до того, хто знаходився при владі. Змінювались правителі – Кравчук, Кучма, Ющенко, Янукович – але не змінювалась суть цього дня.

Поклавши руку на серце: то був просто іще один вихідний. Як понеділок після Трійці, як 1 січня чи 8 березня. Можливість не йти на роботу, а вибратись натоміть на шашлики (благо, літо на дворі!) або розгребти хатні завали. Причинно-наслідковий зв’язок між 24 годинами відпочинку та тим, що подарувало ці години, був максимально ослаблений. Лише ті, хто в силу професії був змушений вдаватися до рефлексій – політики чи журналісти – починав аналізувати, що зроблено країною, а що – ні, що досягнуто, а що – навпаки – упущено.

При цьому з року в рік повторювалось приблизно одне й те саме: біда України в тому, що у 1991-му не була викорінена комуністична номенклатура.  Вона зберіглась та мімікрувала, перетворившись на номенклатуру бізнесову, урядову абощо, таку ж саме «нарвану», корумповану та цинічну.

Далі млявих розмов на жовану-пережовану тему (плюс променади по Хрещатику, плюс вітання чергового президента, плюс – інколи – парад) справа не йшла.

Люди, які вистояли з дерев’яними щитами проти Беркуту, під кулями снайперів, люди, які не злякались викрадень і тортур, ніколи не дадуть загнати себе у глухий кут, як «революціонери»  російської Болотної

І здавалось, мали рацію ті, хто Незалежність дісталась нам занадто легко, занадто просто – як бонус до остаточного розпаду СРСР, який почався з путчу у Москві і у Москві ж (де в жертву були принесені життя трьох людей) набув логічного фіналу.  У Києві не було навіть цього – танків Таманської дивізії та відчайдухів, котрі лягали б під їхні гусениці.  Не було у нас і штурму вільнюського телецентру, під час якого (в січні 1991-го) загинуло 14 прибічників суверенітету Литви, а ще понад 600 отримали поранення.  Не було й грузинського варіанту з вигнанням Гамсахурдіа і обранням замість нього Шеварнадзе. (Те, що нового президента замість «прогнилого» старого можна отримати у якийсь інший спосіб, аніж внаслідок виборів, Україні не снилося протягом 22 років, і навіть Помаранчева революція не вплинула на це переконання).

Так, безумовно, в України були свої герої, свої борці за незалежність, репресовані та знищені системою. Або забиті до смерті (як Василь Симоненко), або вкинуті у карцер, де вони помирали через переохолодження та наслідки сухого голодування (як Василь Стус), або загиблі при нез’ясованих обставинах (як Алла Горська).

Але все це був подвиг одиниць, про який навіть не здогадувалася переважна більшість українців. Та сама переважна більшість, участь якої у здобутті Незалежності обмежилася масовими мітингами під стінами  Ради у 1991-му . Мітингами пристрасними, щирими, але при цьому безкровними і – через це – цілком комфортними.  

І от з року в рік любителі історичних аналогій повторювали, що Україна не пройшла свій обряд ініціацій. І через те наша «дівчинка», наша «маленька Незалежність»,  як співає Вакарчук, лишалася все такою ж інфантильною. Вона досягла вже і 18-ти, і 21-го року, словом, стала повнолітньою за всіма можливими правовими канонами, але при цьому лишалась дитиною.

Дорослішання у вигляді трьох революцій – студентської 1990 року, антикучмівської 2000/2001, помаранчевої 2004-го, безумовно, далося взнаки. Спільна справа,  яка об’єднала десятки та сотні тисяч, почала місити та виліплювати з іще інертної, іще наївної, іще не надто зухвалої для дійсних перетворень маси подобу справжньої нації. Вулиця, де відбувалось переплавлення поодиноких «я» у велике потужне «ми», виступила в ролі творця сьогоднішньої України. Але для остаточного її зцементовування бракувало одного – спільно принесеної жертви. 

Небесна Сотня 2014-го вперше засвідчила готовність перевести революцію-карнавал (згадаймо співи на помаранчевому Майдані у 2004-му або опудало Кучми в 2001-му) у розряд революції-гекатомби. Події січня-лютого стали точкою неповернення.

Було очевидно, що люди, які вистояли з дерев’яними щитами проти прекрасно екіпірованого «Беркуту», під кулями снайперів і крижаним дощем водометів, люди, які не злякались викрадень, тортур і закатованих тіл, вже ніколи не дадуть загнати себе у глухий кут, як «революціонери»  російської Болотної.

У 1990-х повстання на пострадянському просторі почалися не з України. Вони почалися з Прибалтики, з Грузії, ба навіть з тої ж таки Москви, яка знайшли сили протистояти ГКЧП. Ми, вайлуваті й нібито нерішучі, плентались десь у хвості.

Можливо, справжній День Незалежності вартуватиме відзначати тоді, коли ми відправимо «вантажем 200» у Псковську чи Рязанську губернію останнього загарбника, що сунувся на нашу землю

Нам знадобилось двадцять з гаком років і одне цілком чисте від радянщини покоління, аби стати тим, ким ми є сьогодні. Напевно, в цьому був свій божий промисел – коли дух свободи став помалу вичахати, коли звівся на повний зріст кремлівський монстр – на історичну сцену виступила Україна.

Виступила, щоб показати Європі – і західній, і східні – котра підзагубила свій кураж і аж надто (в особі фрау Меркель) потерпає за інтереси Росії, що є ще сила, здатна захистити і свої, і її (Європи) інтереси.

Навіть якщо ми у цій страшній війні – самотні, а всю необхідну нам підтримку дістаємо тільки на словах – у вигляді «глибокої стурбованості» та прихильного поплескування по плечу.

У нас є ми, і цього достатньо. Боротьба за незалежність від Януковича переросла у боротьбу за незалежність від Путіна. Паралельно з цим підіймаються й інші пласти боротьби – за незалежність від комуністів та регіоналів, старих владців у чиновницьких кабінетах, корупції, жадібності і підлості, зради і страху.    

Все це відбувається тільки зараз. Годинник зупинився. Ми здобуваємо свій суверенітет, ми ще в процесі, тож святкуватимемо вже по факту. Цьогорічне 24 серпня  було провісником майбутнього дня перемоги.

Петро Порошенко називає ту війну, у яку ми втягнуті проти нашої волі, «вітчизняною». Це так і є, але двобій з російськими військами на Сході – це ще й обстоювання нашого права на самовизначення.

Цілком ймовірно, що справжній День Незалежності вартуватиме відзначати тоді, коли ми відправимо «вантажем 200» у Псковську чи Рязанську губернію останнього загарбника, що сунувся на нашу землю.

24 серпня 1991-го нам був виданий історією певний аванс. 24 серпня 2014-го ми довели, що витратили його недарма. То була перша річниця з глибоким, справжнім, непідробним сенсом. Сенсом, за який заплачена така сама справжня і непідробна ціна.

Це вже не просто вихідний, це день свободи. Ми вперше відчули її смак тоді, коли дізналися, як прикро було б її втратити. За це і точиться зараз боротьба – за смак, за сенс, за життя. Все це, взяте разом, і є незалежність. Вже не маленька, а велика і велична. Наша Незалежність. 

Читайте также

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.