5 декабря 2016, понедельник

Партийное рабство. Как депутатов лишат права голоса

комментировать
Когда в силу вступит закон о партийной диктатуре, депутаты-списочники попадут в полноценную кабалу

Латинський вислів іs fecit cui prodest «зробив той, кому вигідно» дуже стає у нагоді, коли читаєш перелік авторів закону, що передбачає право партій виключати своїх кандидатів з виборчих списків у будь-який час після виборів до оголошення результатів ЦВК – імена партійних лідерів серед його творців говорять самі за себе. Проте, можливо, до цього закону (котрий вже охрестили «законом про партійну диктатуру») ставляться надто заангажовано? Пропоную піти від зворотного і подивитися, чи є в цьому документі бодай якісь плюси.

Плюс, власне, вбачають у можливості партій почистити свої лави. Мовляв, з моменту останніх виборів збігло чимало води, і у великих політсил знайшлося чимало зрадників та перебіжчиків. Тих, хто вже змінив партійну орієнтацію, не завадить покарати, а тих, хто тільки приміряє на себе цей шлях (так би мовити, «грішить подумки») – попередити. Якщо не партії відповідатимуть за своїх висуванців, то хто це зробить замість них? На перший погляд, логіка бездоганна, але тільки на перший погляд.

Так, ми всі пам’ятаємо початок 2007 року і масовий перетік опозиційних депутатів під крило Партії регіонів, котра утворила коаліцію разом із соціалістами та комуністами, й почала розростатися до загрозливих розмірів. Процес зупинив президент Ющенко, який оголосив дострокові вибори, проте на адресу партійних лідерів було чимало нарікань. Ситуація повторилася й у 2012-му, коли в перший же день роботи новообраної Ради батько й син Табалови відмовилися писати заяву про вхід до фракції «Батьківщина», перейшовши, таким чином, на «темну сторону».

Чи дорікали тоді партійним лідерам за нерозбірливість та «всеїдність» при наповненні виборчих списків? Безперечно, так. Чи варто було боротися з подібним явищем? Безумовно. Чи годяться усі засоби для такої боротьби, бо мета їх нібито виправдовує? Ні, якщо тільки ми дійсно бажаємо вийти на принципово іншу якість парламентаризму. Не можна одночасно наводити лад і псувати ті норми, які існують зараз.

Передусім, повинен бути прийнятий механізм відкликання депутата, котрим не задоволені виборці. Саме їм, а не партійним бонзам, вирішувати, хто є гідним депутатського мандату, а хто – ні. Адже може бути і така ситуація, коли партійне «начальство» цілком задоволене своїм висуванцем, а от електорат дотримується іншої думки. Такий механізм відкликання має бути універсальним – аби бути застосованим як по відношенню до депутата-мажоритарника, так і до депутата, обраного по багатомандатному округу. (Принаймні доти, доки в Україні існує змішана виборча система).

Виборцям, а не партійним бонзам, вирішувати, хто є гідним депутатського мандату, а хто – ні

Другий момент. Є один простий спосіб, який дозволяє забезпечити досить якісний рівень представництва партій в парламенті та уникнути подальших виснажливих «чисток». Маю на увазі пропорційну систему виборів з дійсно відкритими списками, а не їхньою імітацією, котру ми маємо на сьогодні. Не вартує винаходити велосипед там, де його вже віднайдено. Покажіть свої списки, відкрийте карти, аби унаочнити все: хто з кандидатів з цією партією з ідеологічних міркувань, а хто просто працює її гаманцем і перебіжить до «ворожого» стану, якщо побачить там кращі умови для того, щоб «відбити» вкладені у вибори гроші.

Хочу нагадати, що коаліційна угода, підписана нинішніми парламентарями ще наприкінці 2014 року, містила пункт щодо обов’язкового введення відкритих списків. Минуло півтора року, проте рухів в бік виконання цієї домовленості поки що не видно. Бо та схема, за якою відбувалися останні місцеві вибори (жовтень 2015-го), не може вважатися відкритими списками. Це – нежиттєздатний мікс різних форматів, котрий взагалі перестав бути подібним як до мажоритарної системи, так і до пропорційної. Але мова зараз не про це.  

Я переконаний, що достатньо впровадити ефективну виборчу систему, не боятися говорити електорату правду та створити можливості відкликання депутатів. Більше не потрібно нічого – ані приймати варварські закони, ані навіть впроваджувати імперативний мандат. Власне, за умови, коли в дію вступить закон про партійну диктатуру, ми говоритимемо навіть не про імперативний мандат, а про повне та остаточне рабство, в яке потрапляє депутат-«списочник».  Про кабалу партійних «святош», де міру «святості» кожного визначатиме виключно партійний лідер.

Наші політичні партії й так мають суттєвий недолік – всі вони є утвореннями вождистського типу, всі де-факто позбавлені колективного керівництва, яке є характерним для політичних сил на Заході. Ухвалення закону не тільки не знівелює цю проблему, але зробить її глобальною, бо призведе до не баченої досі корупції та багатократно посиленого тиску з боку очільника партії. Відтепер життя партійця перетвориться на суцільну гонитву за ласкою свого «вождя» і постійний страх чимось його прогнівити. Погано й те, що під дію закону потрапляють й кандидати, котрі були включені в списки перед останніми парламентськими виборами – а це вже порушує права виборців, адже вони голосували за список партії в цілому.

Коли партійні інтереси ставлять вище громадянських прав, такий захист від несумлінних депутатів не вартий й ламаного шеляга. До того ж, в законі (прийнятому, до речі, з суттєвими порушеннями регламенту) не вказано головне: якими, власне, мають бути підстави для виключення кандидата з партійних списків? Цей ключовий момент не повинен бути згаданий у загальних рисах – він вимагає граничної конкретики і чітко розписаних причин для такого остракізму.

Якщо вірити Сергію Лещенку, закон було буквально проштовхано крізь Раду з однією-єдиною метою – не допустити обрання депутатом Андрія Богдана, адвоката Геннадія Корбана (котрий зараз впритул наближений до мандату – варто комусь зі «списочників» скласти свій, і Богдан – наступний в черзі). Якщо це й справді так, то вся історія, пов’язана з ухваленням цього закону, виглядає вкрай ганебно. Говорять, що благі наміри ведуть в пекло, але в даному разі наміри навіть не можна назвати благими – вони не лише досить підлі, а ще й вкрай алогічні. Адже список БПП затверджувала сама БПП, й не далі як якихось півтора роки тому. Було б думати відразу, хто відповідає інтересам цієї партії, а хто – ні.

Не можна виправляти власні помилки, підставляючи під удар інших. Не можна крутити законом, як циган сонцем, не можна використовувати його для зведення власних рахунків. Це, здавалося б, аксіома. Але головне, чого робити не можна, так це мислити так вузько і не стратегічно. Інколи я серйозно замислююсь над тим, чому у сучасних українських політиків немає ні на йоту здорових амбіцій? Маю на увазі, амбіцій побачити своє ім’я (бодай уявно) вписаним на скрижалі історії. Але не як «депутат Ікс, котрий перекроїв закон, щоб усунути з дороги кандидата Ігрек», а як той, що зробив для держави те-то й те-то корисне. Невже це нікому не потрібно і гріє душу менше, ніж короткостроковий інтерес? З таких «солдатів», яких ми маємо у владі зараз, ніколи не виростуть гідні «генерали» – у них просто не достатній для цього потенціал і не той державницький  масштаб.

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.