3 декабря 2016, суббота

Донбасс vs Париж. Так чьи же жизни важнее

комментировать
Насколько оправданным было негодование украинцев в отношении западных журналистов, раскритиковавших парижскую речь Порошенко

«Євровата», «путінські шавки», «журнашлюжки», «проросійські дуполизи путлера», «клята французня»  – і це ще далеко не найобразливіші коментарі, які з’явилися в україномовному сегменті Facebook’у  після виступу українського президента Петра Порошенка на кліматичній конференції в Парижі. Точніше, після критичної реакції на цей виступ декількох західних журналістів (зокрема французьких), яку вони висловили на своїх сторінках у Twitter’і, - пише журналіст Любко Петренко для ZAHID.NET.

Наскільки виправданою… ні, радше, наскільки мала підстави така пейоративна лексика на адресу західних журналістів у соціальних мережах? Для відповіді на це запитання пригадаймо спершу, про що йшлося в згаданому виступі Порошенка.

Наш президент на початку промови висловив співчуття французькому народові й похвалив його за мужність. А вже друге його речення було таким: «Жахлива подія, яка сталася у Франції трагічного дня листопада, є вже майже 21 місяць щоденною реальністю для України. Наша країна страждає від тероризму, який підтримується й спонсорується Російською Федерацією. Унаслідок понад вісім тисяч українців, з котрих шість тисяч цивільних осіб, втратили свої життя».

Далі Порошенко говорив про «гібридну війну», яку провадить Росія в Донбасі, про потребу об’єднатися всім народам у боротьбі з тероризмом. Щойно після цього він «органічно» (як здавалося йому чи його спічрайтерам) перейшов до теми конференції – захисту довкілля. Але навіть в екологічній частині промови глава української держави гнівно таврував ганьбою російських агресорів та підступних сепаратистів.

Для переважної частини української аудиторії, яка спостерігала за телетрансляцією паризької конференції, все виглядало логічно. Президент країни, яка de facto перебуває у стані війни, має право й навіть мусить розповідати про наші біди й ганьбити агресора на всіх можливих міжнародних майданчиках. Так вважає згадана аудиторія, про що вона й активно написала в соціальних мережах.

Ми «клюємо» на українські жертви, трохи на французькі й майже незворушні до африканських чи азійських

Проте багатьом західним спостерігачам промова Порошенка видалася моветоном. На Заході ніколи не віталося, коли доповідач підміняв тему виступу, тим більше переслідуючи свої інтереси. Для виходу за рамки обов’язкової програми існує «різне» або кулуари. Тим більше, що український президент не сказав нічого нового учасникам форуму, а лише висловив уже знані жалі України.

  Твіттерна критика

«Як президент Порошенко під час візиту до Парижа сміє казати, що тероризм, з яким зіткнулась Франція, є щоденною долею України у 21-му сторіччі? Ганьба!», – написав у своєму Twitter’і Стефан Сіоан, який працює для Le Figaro, Le Soir, Le Temps, iTélé, Canal+ та Radio Canada.

«Я дуже розумію складну ситуацію, у якій перебуває Україна, але заява Порошенка – це просто епічний провал (epic fail)», – таку думку на Twitter’і висловила журналістка німецького видання Frankfurter Allgemeinen Zeitung Анн-Марі Бой.

 «Порошенко продемонстрував жахливий несмак, намагаючись використати теракти у Парижі, щоб привернути увагу до України. Його порівняння – і неправдиве, і обурливе», – цей критичний запис про українського президента залишив у Twitter’і кореспондент каналу France 24 у Києві Ґулівер Краґ.

Дискусія, до речі, виникла зразу ж на сторінці Краґа. Один зі співрозмовників нагадав французькому журналістові, що «доля України гірша за долю Франції, бо у випадку України зловмисників досі не покарано».

«Справді, – погодився Краґ. – А ще гірша доля – мати президента, який настільки незграбно намагається за будь-яку ціну отримати співчуття світу. Я жодним чином не хочу заперечити, що те, що відбувається в Україні, значно гірше за події у Франції. Просто ці ситуації не можна порівнювати. Порошенко не повинен намагатись використати Париж як платформу для розмови про Донбас, це йому лише зашкодить».

До твіттерної критики паризького виступу Порошенка долучився американський журналіст-міжнародник Крістофер Міллер з популярного британсько-американського інтернет-видання Mashable. «Події у Франції та Україні – не те саме. Пане президенте, ви зробили нетактовну ремарку, спробували використати теракти у Парижі, щоб привернути увагу до України», – написав Міллер.

Соцмережна реакція

І покотилася розлогими просторами інтернету хвиля народного гніву. Своє обурення «французькою зухвалістю» висловлювали не лише посполиті юзери соціальних мереж, але й імениті українські журналісти-політологи. От, приміром, директор Центру політичного аналізу «Стратагема», шеф-редактор аналітичного порталу «Хвиля» на своїй сторінці у FB коментує:

«Французьких журналістів обурила промова Порошенка, котрий порівняв теракти в Парижі з війною на Донбасі. Природно, французам не подобається це порівняння, тому що вони стеляться перед Росією, яка тепер терміново потрібна для боротьби з ІДІЛ. Тому для них неполіткоректно чути такі наїзди на Путіна.

А наші люди-аватарки (Романенко, очевидно, має на увазі тих користувачі Facebook’у, котрі після теракту в Парижі наклали на свої аватарки французький прапор, – Л.П.) отримали черговий урок, що на українців дивляться, як на людей другого сорту в світі, де співчуття співчуттю ворог. Є жертви першого рівня, а є всі інші. 130 загиблих парижан не рівні в їхніх очах кільком тисячам українців, загиблих у війні на Донбасі.

Тому я кажу, що нам не потрібно переживати за французів більше, ніж вони переживають за нас».

Текст обурення на фейсбуківській сторінці відомої журналістки Олександри Ковальової був розтиражований багатьма поважними виданнями. Авторка гнівно таврує західних журналістів:

«Спасибі, французькі журналісти, за вашу відвертість, здається, ви нарешті чесно розписалися у своєму, ну, мабуть, нацизмі. Поняття старого доброго шовінізму тут, напевно, не прокотить.

Зізнайтеся чесно, обурені французькі журналісти, якби Обама порівняв теракт в Парижі з 11 вересня, питань би не виникло, чи не так? Ну, скажіть чесно, вас би це анітрохи не зачепило, і ніхто б не обурювався. Тому що у вашому світі є придатні люди, а є... так собі».

Час від часу хтось із фейсбуківських коментаторів ставив риторичне, як йому здавалося, запитання: «Ще хтось хоче змінити свою аватарку на французський триколор?», – натякаючи, що не варто співчувати французам, котрі нібито не здатні співчувати нам.

Хто вони, ці «французькі» журналісти?

Таким чином чотири журналісти – два французи, одна німкеня й один американець – отримали в українському соціально-мережевому просторі найрізноманітніші тавра: від «продажних» до «нацистів». Ким же насправді є згадані трудівники пера, телекамери й диктофону?

Особисто мені безпосередньо контактувати, та й то дуже коротко, доводилося лише з Анн-Марі Бой. Це було ще восени 2003 року під час медіа-форуму в Мюнхені. Організатор заходу баварський Фонд ім. Ганса Зайделя тоді запросив мене взяти участь у панельній дискусії й повідати urbi et orbi правду про свободу слова в Україні. Нагадаю, що то була доба «пізнього кучмізму».

Після виступу до мене підійшла молода й симпатична місцева журналістка, котра щиро цікавилася ситуацією в Україні, причому не лише у медійній сфері. Це й була Анн-Марі Бой.

За 12 років, що минули відтоді, вона вже встигла стати знаною і затребуваною репортеркою. Її запрошували на роботу такі серйозні видання, як Neue Zürcher Zeitung, Zeit, Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ).

Для останньої газети Анн-Марі Бой працює й донині. Причому пройшла з FAZ сувору школу московського кореспондентства. А кореспондент західного видання у російській столиці, за традицією, відповідає за події на цілому пострадянському просторі (якщо, звісно, видання не має кореспондентів у столицях колишніх республік).

Перечитавши останні публікації Анн-Марі Бой про Україну, Росію, про Євромайдан, про Крим, про війну на Донбасі, зайвий раз переконався, що маю справу з фаховою, освіченою (у неї за спиною студії германістики, історії і масової комунікації в університетах Ганновера, Брюсселя і Гренобля) та об’єктивною журналісткою. У її текстах жодного натяку на поверховість, упередженість чи, тим більше, на «путін-ферштеєрство».

Йдемо далі. На жаль, з рештою журналістів особисто поспілкуватися не довелося. Проте у нас виявилося доволі спільних друзів. Один із них – співробітник української служби телеканалу Euronews у Ліоні Михайло Дуб’як. Ось що він розповів через Facebook про Стефана Сіоана і Крістофера Міллера:

«До речі, Стефана Сіоана знаю особисто. Він прихильно ставиться до України, товаришує з проєвропейськими молодими активістами в Києві. Дуже хороший фахівець. Багато часу він провів на Донбасі, на передовій, знімав, писав репортажі для видань з кількох країн. Від нього Захід дізнавався правду про трагічні події в Україні.

Він має моральне право на свою оцінку. Якщо в нього заява Пороха викликала відразу, то що й говорити про інших?

По-перше, це провал МЗС і Мінстеця. Україна повинна нагадувати про себе і про свою трагедію, не використовуючи для цього якісь інші теракти. А Україна цього не робить. На інформаційному полі за кордоном від уряду – повний нуль.

Це, по-перше, провал того, хто президенту цей текст підказав. По-друге, мусимо визнати, що йдеться про різні речі: війна двох армій (з іншого боку не бойовики чи терористи, а російські окупанти, про що чомусь наш президент на міжнародному рівні мовчить), а в них ісламістські терористи, які в центрі столиці розстрілюють сотні людей. Тому клеїти одне до іншого недоречно.

Варто відзначити: журналісти наголошують, що ситуація в Україні набагато гірша, але її не можна порівнювати з Парижем і ганебно використовувати їхні теракти для просування своєї трагедії.

Ще один журналіст, який висловився проти, – це Крістофер Міллер, людина, яка в західному медійному дискурсі зробила більше для протидії пропаганді Кремля і принесла користі Україні, ніж все наше МЗС».

Передивився публікації двох згаданих журналістів. Знову ж, жодних ознак приписаної їм прихильності до Кремля. Можна радше стверджувати, що вони симпатизують Україні й українцям. Якщо в когось виникають щодо цього сумніви, то не проблема переконатися самостійно: всі їхні публікації доступні в інтернеті, їх легко можна знайти через Google або на сайтах їхніх видань.

Не менше зробив для медійної презентації України в світі й Ґуллівер Краґ. З телекамерою він пройшов увесь Євромайдан, побував на передовій на Донбасі. У прихильності  до Кремля ніхто його звинуватити не може. Тож і Краґ мав повне право висловити свої претензії Петрові Порошенку, якщо він вважав це за потрібне.

Поняття релевантності

От таку коротку характеристику можна дати чотирьом «винуватцям скандалу». Але її цілком вистачає, аби усвідомити: того образливого цькування, якого вони зазнали від обурених користувачів українських соціальних мереж, вони аж ніяк не заслужили.

Уявіть собі на мить, що, наприклад, на наприкінці лютого – на початку березня 2014 року до України приїздить один з лідерів сирійської опозиції й, використовуючи у промові «Небесну сотню», натякає, що в них, у Сирії, жертв не в десять, навіть не в сто, а в тисячу разів більше. Чи сподобалися б нам, людям, котрі щойно поховали своїх друзів, родичів, близьких таке порівняння, таке міряння людським горем, така гра на наших болях? Навряд чи.

Один із моїх улюблених з дитинства кінофільмів – французька комедія «Іграшка» (Le jouet) з неперевершеним П’єром Рішаром у головній ролі. Пояснюючи молодим журналістам поняття релевантності, я завжди цитую фразу з діалогу сина мільйонера Еріка з журналістом-невдахою Франсуа Перреном. «Французи клюють на французькі жертви», – повчає вихований успішним капіталістом хлопчик старшого чоловіка, котрий був переконаний, що знає до найменшої дрібниці, як треба робити  новини. Ось воно, коротке й надзвичайно ємке визначення релевантності.

І ми, українці, «клюємо» на українські жертви, трохи на французькі й майже незворушні до африканських чи азійських жертв. На жаль, таке життя.

Чия провокація?

Тепер звернімо увагу на дещо інший аспект всієї цієї твітерно-фейсбучної метушні.  Цікава деталь: жоден зі західних ЗМІ не вдався до критики паризької промови Петра Порошенка на своїх шпальтах чи в ефірах. Лише четверо небайдужих журналістів написали це на своїх приватних сторінках.

Навіщо вони вдалися до доволі жорстких висловлювань у Twitter’і? Найімовірніше, для того, щоб застерегти українських політиків не робити таких грубих помилок у майбутньому. Адже це у них, прихильних до України журналістів, така маніпуляція паризькими терактами викликала явне несприйняття. А що вже казати про людей байдужих чи, тим більше, негативно налаштованих до України...

Інше питання: хто зібрав усі ці твіти докупи, сформував ласе до споживання повідомлення й запустив у медіа-простір. Нескладне інтернет-розслідування вказує на російські й проросійські джерела: сайт телеканалу «Звезда», проросійські ресурси «Русская Весна», «Новороссия» тощо. Вже потім їх підхопили українські інтернет-ЗМІ.

Нескладно зауважити одне й те ж джерело за мультиплікацією однієї й тієї ж помилки: видання Анн-Марі Бой позначено як «Faz Politic». Помилки тут аж три. По-перше, назва німецького видання Frankfurter Allgemeine Zeitung  скорочено подають всіма великими літерами – FAZ ( ще варіант F.A.Z.), але ніколи як «Faz». По-друге, німецькою мовою Politik з «k» на кінці, а не «Politic» з «с», як в англійській. По-третє «FAZ Politik» – це назва відділу, в якому працює журналістка, а не всього видання.

Тож «ольгинські тролі» закидають в інформаційний простір України цю смажену, на скору руку склепану інформацію з твіттерною критикою Порошенка. Ефект провокації перевершив, мабуть, сподівання: новина з перших хвилин публікації набирає на українських медійних ресурсах неймовірного трафіку. Майже без зволікань за нею як лавина суне гнів українських користувачів соцмереж. Українці обурюються європейською зверхністю, бездушністю, невдячністю. Потім починаються розмови про те, що Європа нас не любить, то і ми її не любитимемо, і йти на Захід немає сенсу, ми самі собі дамо раду. Тобто точаться саме ті розмови, на які й розраховували російські провокатори.

«А може, нафіг ту євростурбовану?» – лунає у потрібний момент такий чийсь заклик. «Нафіг! Нафіг!» – підхоплюють його розпалені обуренням користувачі соцмереж. 

Хто б міг цю лавину зупинити чи їй запобігти? Передовсім – це завдання Міністерства інформаційної політики України – сумнозвісного «Мінстеця», яке ще пальця об палець не вдарило, аби протидіяти інформаційній агресії зі сходу і всередині країни, і зовні. Що більше, саме це відомство забезпечує притулок ворожим елементам і навіть надає їм трибуну, як з’ясувалося після скандалу з Громадською радою при Міністерстві.

То чи не час нашим народним обранцям руба поставити питання про доцільність існування й щедрого фінансування цієї шкідливої структури?

Текст публикуется с разрешения автора.

ПОДПИШИТЕСЬ НА РАССЫЛКУ   Любко Петренко   И ЧИТАЙТЕ ТЕКСТЫ ИЗБРАННЫХ АВТОРОВ КАЖДЫЙ ВЕЧЕР В 21:00
     
Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.