4 декабря 2016, воскресенье

Ключ к изменениям в Украине

комментировать
Осенний предвыборный марафон откровенно огорчает

Засмучують матеріали агітаційних кампаній, які переслідують на кожному кроці і тирчать з-за кожного куща. Засмучують програми політичних партій і кандидатів, які не можна знайти ніде, навіть на сайті ЦВК. Може скластися враження, що за 2 роки в політичній системі країни нічого не змінилось, а в дечому навіть відкотилося назад.

Київ засмічено білбордами, з яких кандидати обіцяють врятувати Київ чи повернути його киянам (цікаво, як перевіряти виконання таких передвиборчих обіцянок). Або ж взагалі говорять про речі, які не мають жодного стосунку до місцевого самоврядування, як то контрактна армія чи НАТО. Представники чинної влади використовують адмінресурс, позуючи з новими поліцейськими, до яких не мають жодного стосунку, чи приписуючи собі заслуги за сумнівні реконструкції, які затверджувались і починали фінансуватися багато років тому. Господарники з блоку «Ви думали, ми вже вмерли, але ні» грають на ностальгії і обіцяють повернення до “золотої епохи” Києва.

Деякі політичні партії взагалі не апелюють до раціо виборця, натомість масовано використовують кольорові схеми і прості асоціації, намагаючись сформувати підсвідому емоційну прив’язку до бренду. Так само, як це роблять, скажімо, виробники гігієнічних прокладок. Коротше, жах. Ніхто навіть не намагається формувати порядок денний місцевої влади: не говорить про дороги, комунальне господарство, парки, школи, дитсадки, нові робочі місця і т. д.

Виборець розгублений, серед запропонованих варіантів він не бачить “своїх” політичних сил чи кандидатів

Виборець розгублений, серед запропонованих варіантів він не бачить “своїх” політичних сил чи кандидатів, про що говорять соцопитування, і що продемонструє явка безпосередньо у день голосування. Картина виглядає не надто оптимістично, але чи означає це, що ми ходимо по колу і навіть Революція не в силах змінити систему влади в Україні? Скоріше, ні.

Зміни неминучі, і я зберігаю щодо цього стриманий оптимізм. Але ці зміни мало пов’язані з кандидатами. Принаймні, поки що. І ось чому: наївно було б сподіватись, що в блакитних вертольотах до нас прилетять політики нового зразка і наповнять собою країну. Звідки їм взятися? Навіщо їм це? Яка у них мотивація? Нікуди не ділись старі люди, нікуди не ділись старі підходи: політика в Україні - це все ще значною мірою бізнес: гроші вкладаються, щоб повернутися, і часто з такими дивідендами, які “нормальному” бізнесові і не снились.

То в чому ж полягає оптимізм? Як на мене, ключ до змін - це  самоорганізація, внутрішня довіра і контроль. Саме те, у чому українці практикувалися на Майдані. Якщо говорити про місцеву владу, то на рівні локальних спільнот люди мають усвідомити спільний інтерес і відстоювати його. Такі лобістські (у хорошому сенсі слова) групи, сформовані з представників громадянського суспільства, а аж ніяк не депутати чи державні службовці є основним двигуном реформ на рівні країни. Вони примушують депутатів, у тому числі через громадський тиск, приймати потрібні закони і проводити потрібні реформи. Те саме має відбуватися на локальному рівні: не треба і не можна чекати, доки прийде правильна партія з правильними гаслами і програмою, але можна і треба відстоювати свої інтереси, тиснувши на ту місцеву владу, яка є. Це не означає, що всі кандидати є рівноцінними. Звичайно, бажано обирати тих, з якими працювати буде простіше, але працювати треба з усіма. Такі локальні спільноти з’являються все частіше: якісь групи протестують проти незаконної забудови, якісь - борються з поборами в дитсадках, якісь - облаштовують сквер. Тобто, люди усвідомлюють спільний інтерес, і, що не менш важливо, формують довіру всередині групи. Це ті надзвичайно важливі навички, яким нам усім, як суспільству, належить навчитися. Тільки так ми зможемо стати повноцінними громадянами і, нарешті, позбутися совка у головах.

Опитування свідчать, що українці довіряють тільки сім’ї і найближчому оточенню. Зрозуміло, що здорове суспільство так функціонувати не може. До речі, відоме українське прокляття - кумівство - є наслідком саме недовіри. Коло довіри має розширюватись, але, зрозуміло, що це не відбувається так просто: довіряти першому-ліпшому може бути не тільки безглуздим, але і небезпечним. І саме у таких групах ця довіра формується. Я поділяю думку, що Майдан був би неможливий без снігопаду в Києві, коли місцева влада виявилась не готовою, і люди просто почали самоорганізовуватись і допомагати один одному. Це і є паростки нормального суспільства, яке врешті-решт збудує нормальну державу.

Самоорганізувавшись, виробивши внутрішню довіру, локальні групи зможуть тиснути на владу, відстоювати спільні інтереси та досягати результатів. Більше того, такі групи через деякий час таки стануть нормальною владою: коли люди спільно працюють заради якоїсь мети, стає видно хто чого вартий. Група починає оформлюватись і стає протоплазмою для справжньої політичної партії чи її осередку. Демократія не може постати на рівні держави нізвідки. Демократія - це фрактал і вона має починатися на рівні багатоквартирного будинку чи батьківського комітету. Головне - усвідомити, що у нас, як у громадян, є спільний інтерес, і боротися за нього. Так і переможемо.

 

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.