4 декабря 2016, воскресенье

Обыкновенный терроризм. Харьков и война

комментировать
Меня часто спрашивают, как изменился Харьков — из‑за войны и взрывов на улицах. Очевидно, у многих должен появиться страх. Но его нет

Пам’ятаю, рік тому все це обговорювалось і відчувалось куди гостріше – загибель на вулицях, випадкові жертви, мітинги, протистояння. Але нині у мережі хтось навіть тішиться з приводу загиблих під час теракту в Харкові так, як тішаться поразці футбольної команди, яку недолюблюють.

Війна вимиває рештки людяності, переставляє місцями пріоритети, наче меблі в кімнаті. Кожен має свій власний список претензій, свій перелік вимог та незабутих образ, все більше й більше людей, що слідкують за цією війною, вважають за можливе виправдовувати вбивства, звинувачувати загиблих, зводити рахунки.

Взаємних звинувачень стає все більше, точка неповернення залишилася десь далеко позаду, натомість, що там – попереду? На що чекати від опонентів після виправдання тероризму? Очевидно, на виправдання геноциду, виправдання погромів, чисток, репресій. Зрештою, натрапляєш час від часу на розповіді тих, хто був у полоні чи опинився «з того боку», й розумієш, що подібне виправдання давно має місце й давно не слід нічому дивуватися. Але все одно дивуєшся, все одно не можеш звикнути.

До війни, мабуть, взагалі неможливо звикнути. Можна, звісно, дозувати інформацію, не реагувати на пропагандистські хвилі, не вестися на інформаційні маніпуляції. Не панікувати, не істерити, не боятися. Але як не реагувати, скажімо, на всі ці бомби, що постійно рвуться в твоєму місті? Вірніше – як на це реагувати?

Все більше втрат. Все більше проклять. Все більше злості. Хоча мертвим від цього не краще. Живим, до речі, теж

Як ставитись до людей, які ці бомби підривають? Як ставитись до тих, хто подібні методи встановлення справедливості вважає можливими та прийнятними? Говорити стає що далі, то важче, та й не збирається ніхто ні з ким ні про що говорити після таких речей, як теракт, взагалі – як ставитися до умовних опонентів? Усе одно продовжувати розраховувати на порозуміння? На примирення? Чи можна примиритися з тими, хто виправдовує тероризм? Можна, мабуть. А ось чи потрібно?

Ті, хто на війні, бачать речі по-своєму, вони мають своє право на ненависть, помсту і прощення. А ось усім нам, тим, хто в тилу, тим, хто не тримає в руках зброю – як нам потім між собою говорити? Про що? Скажімо, про те, що жертви є з обох боків, так? Про те, що війна річ узагалі не надто чесна? Або про те, що загиблі самі були винні, що, мовляв, не було б цих мітингів, зібрань, політики – не було б жертв. Що нас це взагалі не стосується й ніколи не стосувалось – уся ця політика, всі ці загиблі, вся ця війна.

Зможе хтось потім, після завершення бойових дій, підрахунку втрат, ідентифікації тіл, розкопок братських могил, ремонтування зірваних мостів та вокзалів, сказати, що ця війна його не стосувалась? Що пройшла повз нього, лишивши в його особистому досвіді лише зарубки фінансово-валютного характеру. Навряд чи. Хіба що говоритиме не щиро.

Харкова війна стосується. Стосується безпосередньо, напряму. Не можна не помічати камуфляж на чоловіках, не можна проходити повз військовий госпіталь і робити вигляд, ніби не розумієш, хто лежить у палатах. Не можна не чути цих вибухів, що лунають уже котрий місяць. Можна їх боятись, можна їх навіть виправдовувати, а ось зовсім не чути – вже не вийде. Адже гинуть люди.

Навіть якщо ці люди мають певні політичні погляди, навіть якщо ці погляди не збігаються з твоїми: виправдовуючи їхню загибель, ти виправдовуєш тероризм. Та й ігноруючи їхню загибель, ти теж його підтримуєш. Інакше не буває. Оскільки тероризм така річ, що навряд чи буде вести з тобою політичні дискусії. Вибухівка просто робить свою справу, і добре, якщо на її шляху виявиться випадкова вантажівка й жертв буде не так багато, як комусь хотілося. Можна, звісно, в цьому випадку перекладати провину на самих жертв, які опинилися в неналежний час у непотрібному місці, проте природа тероризму в тому й полягає, що в неналежний час у непотрібному місці можеш опинитися й ти сам – той, кого не стосується ні ця війна, ні ця політика. Політика тут узагалі ні до чого.

Ось останнім часом часто питають, наскільки Харків змінився. Як його змінила революція, як змінила війна, як міняють вибухи. Вибухи змінюють, безперечно, навіть якщо підривають не твої улюблені паби. Які б у цьому випадку могли бути зміни? Очевидно, мав би з’явитися страх. Відчай. Приреченість. Адже ніхто не може почуватися цілком захищеним. Але ось ходиш містом, спілкуєшся з мешканцями цих вулиць і кварталів, їздиш із ними в одних вагонах метро – й не бачиш жодного страху. Немає його чомусь. Можливо, хтось не надто добре усвідомлює, що відбувається. Можливо, хтось навпаки – розуміє все не надто добре й саме тому не боїться. В кожного своє розуміння, своє бачення, свій список претензій і перелік вимог.   

Просто все більше втрат. Все більше проклять. Все більше злості. Хоча мертвим від цього не краще. Живим, до речі, теж.

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.