7 декабря 2016, среда

Наше потерянное поколение войны

комментировать
Кого‑то война ломает, кого‑то делает сильнее. Но затрагивает каждого. Даже тех, кто демонстративно ее игнорирует

Однокласник пішов добровольцем. Я його не бачив років десять, та й про останню зустріч згадати нічого  – мовляв, як справи, що нового, що цікавого. Нічого цікавого. Не знаю, які в нього були політичні симпатії, чи ходив він на вибори, якщо ходив – то за кого голосував. Хоча здогадатись неважко – варто просто подивитись за кого тут переважно голосують. Та ось пішов добровольцем, зробив свій вибір.

Люди не перестають дивувати. До цього слід було б звикнути, але не звикаєш. Бізнесмени й офісні працівники, які несподівано починають волонтерити й лізти під обстріли, студенти, які добровільно стають солдатами, інтелігентні чоловіки та жіночки, що раптом визначаються зі своїми поглядами, приймають важливі для себе рішення, намагаються бодай чимось допомогти, бодай якось виявити свою причетність. Війна всіх змінює. Когось ламає, когось навпаки – робить сильнішим. Але торкається, так чи інакше, всіх. Навіть якщо хтось її демонстративно ігнорує, робить вигляд, що її немає. Говорити про те, що в тебе немає позиції – теж позиція, досить таки промовиста.

Постійно доводиться чути про те, як ми всі змінилися, як змінилися наші міста, як змінилася країна. Хтось говорить про це з жахом, адже ніколи не буде так, як було раніше, адже всі ми лишили там, у минулому, щось таке, чого нам усім бракуватиме, адже ми звикли (звикли-звикли) вимовляти «це було ще до війни». Хтось навпаки – говорить із захватом, говорить про країну, яка постає в боротьбі, про народ, який народжується. Ну й так далі, не буду переповідати. І тим і іншим важко заперечити – так, як було, справді не буде, всі ми справді змінюємось. Щоправда, не всім це йде на користь.

Кожне втрачене покоління так чи інакше складається з особистих втрат. І жодної з цих втрат не розділиш ні на покоління, ні на відсотки

Війна взагалі нікому не йде на користь. Що можна виховувати на війні? Характер? Любов до країни, в якій живеш? Не думаю, що людині з почуттям совісті й гумору необхідно опинитися в окопі, аби усвідомити, що цей окоп знаходиться на території країни, де вона народилась. Безперечно, потрапивши під обстріли, ти чомусь навчишся, безперечно, дізнаєшся багато нового про себе та світ довкола. Ось лише з ким потім цими знаннями ділитися?

З ким вони будуть ділитися побаченим? Хто їх захоче вислухати? Війна вже сьогодні вимучує і втомлює. Навіть якщо ти знаходишся від неї на безпечній відстані. Вона вже сьогодні заважає й дратує. І роздратування буде лише зростати, й стосуватиметься передусім тих, хто через війну пройшов, кого вона, власне, поміняла. Йдеться, звісно, не лише про військових, цивільних, через яких прокотився фронт, це стосується не меншою мірою. Вони навіть сьогодні викликають несприйняття. А з кількістю втрат і сліз, це несприйняття буде лише посилюватись.

Що буде з цими чоловіками та жінками? Що буде з їхніми дітьми? Що буде з батьками? Як вони будуть жити після завершення війни, чим вони будуть перейматись? Тішитимуться, що все завершилось? Згадуватимуть усе, як страшний сон? Намагатимуться покарати винних, добиватимуться справедливості? Чи навпаки – будуть мовчати й тримати при собі своє минуле, свою війну? Чи зможуть вони колись її позбутись? Чим її можна буде витіснити? Родиною, бізнесом, релігією?

Вже нині починають говорити про втрачене покоління, про генерацію, яка буде повертатись додому з фронтів, приносячи з собою печальну окопну правду. Ну, вірно – всі війни подібні між собою, хоча би тим, що всі вони рано чи пізно закінчуються. Принаймні, формально.

Втім, видається, що у випадку з війною на Донбасі важко виокремити якесь покоління. Про кого ми говоримо? Про двадцятилітніх? Чи сорокалітніх? Адже воюють усі, воюють дуже різні люди, надзвичайно різні. Студенти, філологи, менти, підприємці, фермери. Російськомовні, україномовні, хоча передусім – суржикомовні. Східняки, західняки. Одружені, неодружені, врівноважені, істерики, ідейні, невпевнені в собі.

Все більше й більше чоловіків нашої країни вириваються зі своїх звичних обставин, зі свого мирного життя й опиняються в цілком інших декораціях, назавжди й докорінно все в своєму житті міняючи. Які поколіннєві межі тут можна виставити? І про яке втрачене покоління слід говорити?

Мені здається, чесніше говорити не про покоління, а про кожного зокрема – кожного, хто пройде крізь цю війну й повернеться додому, кожного, хто буде нести в собі цей, не надто веселий досвід. Адже всі різні, в кожного своя правда, і своє розуміння того, як цією правдою ділитися.

Життя, так само як і смерть – речі дуже приватні, щонайменше – індивідуальні, тож і говорити про них краще не в загальних рисах, не в статистичних даних. Оскільки кожне втрачене покоління так чи інакше складається з особистих втрат. І жодної з цих втрат не розділиш ні на покоління, ні на відсотки. Ми ж самі проживаємо своє життя. Самі намагаємось його зрозуміти. Самі ненавидимо. Самі розчаровуємось. І любимо теж самі. Навіть якщо нас таких ціле покоління.

Комментарии

1000

Правила комментирования
Показать больше комментариев
Если Вы хотите вести свой блог на сайте Новое время, напишите, пожалуйста, письмо по адресу: nv-opinion@nv.ua

Мнения ТОП-10

Читайте на НВ style

Последние новости

Подписка на новости
     
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер:

Все материалы раздела Мнения являются личным мнением пользователей сайта, которые определены как авторы опубликованных материалов. Все материалы упомянутого раздела публикуются от имени соответствующего автора, их содержание, взгляды, мысли не означают согласия Редакции сайта с ними или, что Редакция разделяет и поддерживает такое мнение. Ответственность за соблюдение законодательства в материалах раздела Мнения несут авторы материалов самостоятельно.